Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

Я відчиняю двері своєї квартири, відчуваючи, як серце стукає в грудях. Сьогоднішній день видався чудовим: Роман, мій хлопець, знову виявився на висоті. Його жартівливий настрій й незгасима харизма завжди підіймали мені настрій. Я не можу дочекатися, коли ми перейдемо до більш інтимної частини нашого вечора. Я обертаюся до Романа, Він теж про це думає. 

— Заходь, — кажу я, намагаючись не здаватися надто нетерплячою. Він входить, відчуваю, як повітря наповнюється енергією. Я закриваю двері, й перш ніж я встигаю щось сказати, Роман нахиляється до мене, і наші губи зустрічаються. Цей поцілунок наповнений пристрастю та очікуванням, відчуваю, як щастя заповнює мене зсередини. Ми обидва забуваємо про все навколо. 

— Яка ж ти чудова, — шепоче він, відводячи волосся з мого чола. Я червонію, але не можу зупинитися. 

— Перейдімо до спальні, — кажу, усміхаючись. В моїй голові вже відбуваються різні сценарії нашої ночі.Роман обіймає мене ззаду і цілує в шию Ми разом прямуємо до спальні, але, відкриваючи двері, я зупиняюся на місці. Моє серце зупиняється. На моєму ліжку, розкинувшись, спить незнайомець в одних трусах. В сердечко. Ні, не просто розкинувся — він звісив одну ногу з ліжка, а іншу зігнув у коліно. На тілі в нього — татуювання, яке виблискує у світлі. Я не можу повірити своїм очам. Як він тут опинився? 

— Що за... — починає Роман, а я вже відчуваю, як на мене, накочує хвиля паніки. — Це... це не те що ти думаєш! — я намагаюся виглядати впевнено, але, напевно, виглядаю, як риба на березі. 

Роман, схоже, не слухає. Його обличчя перетворюється на камінь. 

— Що це за жарт, Ідо? — запитує він, здавалося б, не вірячи своїм власним очам. 

— Ми незнайомі! — запевняю я, намагаючись утримати спокій. — Я навіть не знаю, як він сюди потрапив! 

— Тобто ти хочеш сказати, що у твоїй квартирі спить незнайомець, і ти не знаєш, як це сталося? — його голос стає гучнішим, відчуваю, як мене охоплює паніка. 

— Так, але це не те що ти думаєш! — повторюю, хоча сама починаю сумніватися у своїй правоті. Незнайомець, який, здавалося, спав як убитий, раптом прокидається. Він розминає плечі, потирає очі, а потім, зрештою, помічає нас. 

— Привіт! — каже він, і я не можу не помітити, як його голос звучить так, ніби він щойно прокинувся після триденної вечірки. 

— Що за метушня? Роман, схоже, готовий вибухнути. — Хто ти до біса такий? — запитує він, глянувши на незнайомця так, ніби той щойно вбив його улюблену собаку. 

— Я? — незнайомець підводиться, наче нічого не сталося. — Я — власник цієї квартири. 

Відчуваю, як моє обличчя червоніє, намагаюся викрутитися з ситуації. Що він верзе? Довбень якийсь. 

— Але я ж орендую цю квартиру у жінки. Ви не можете бути її власником! — кажу, й зиркаю на Романа, який починає відходити від мене, наче я — радіоактивний матеріал. 

— Що? — незнайомець намагається з’ясувати, що відбувається. — В мене є всі документи на цю квартиру. Ось, — він дістає з кишені телефон і показує нам фотографії документів. 

— Але я підписала договір оренди на шість місяців. А минуло тільки два. — Нічого не знаю. Це моя квартира. У мене змінилися життєві обставини і я буду жити тут, — наполягає чоловік у трусах. Я не вірю своїм очам. Це ж моя квартира. Принаймні на шість місяців. Як це могло статися? Я оглядаю Романа, який, здається, готовий втекти від мене так швидко, як тільки може. 

— Іда, ти зрадниця, — каже він, зводячи руки на грудях. — Я не можу повірити, що ти вела подвійне життя! 

— Яка зрада? Я не знала, що власник квартири цей здоровань у дівочих трусах! — намагаюся пояснити, але він уже направляється до дверей. 

— Я просто не можу це витримати, — говорить він, його голос звучить так, ніби він щойно зійшов з екрана нової драми. 

— Роман, почекай! — я простягаю руку, але він вже відкриває двері. 

— Прощавай, — кидає він мені через плече і виходить. Я стою в повному розпачі. Хто б міг подумати, що мій вечір закінчиться таким чином? Повертаюся до незнайомця з роздратованим виразом обличчя, який все ще стоїть на місці, намагаючись зрозуміти, що відбувається. 

— А ти, до речі, хто? — запитую, намагаючись не здаватися занадто розгубленою. 

— Богдан, — відповідає він, посміхаючись, наче це просто звичайна справа. 

— Я, напевно, залишуся тут трохи довше, ніж планував. — Ти, мабуть, жартуєш, — кажу, намагаючись знайти в собі сили не зірватися на крик. — Це моя квартира! 

— Вибач, але я її власник. Тому саме я буду вирішувати хто з нас тут залишиться. Тож, можливо, нам потрібно поговорити про це, — усміхається він. Я просто стою, намагаючись зрозуміти, чому досі не зірвалася на крик. 

— Тобто, ти справді вважаєш, що можеш просто зайти до моєї квартири й спати тут, як у себе вдома? — запитую, намагаючись зберегти хоч якусь гідність. 

— Ну, якби ти не була такою зайнятою, запрошуючи сюди хлопців, я б, напевно, не опинився тут, — відповідає він, не можу не помітити, що в його словах є частка правди. 

— Це не те, про що ти думаєш! — кажу я, намагаючись захистити свою репутацію. Але в голові у мене вже крутяться думки, як же вийти з цієї ситуації. Богдан розглядає мене, бачу, як його погляд стає більш уважним.