Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Аскелія. Світ, створений з магії, легенд і амбіцій.

Тут небо ніколи не буває порожнім — його розрізають крила драконів, сяючі повітряні колісниці, а вночі — пурхають люмінесцентні вогні, залишені мріями тих, хто заблукав у чарах. Повітря насичене запахом пелюсток альрієв, що цвітуть тільки у присутності чистої магії. На вулицях — мозаїка з білих каменів, кожен з яких тримає частинку закляття, а на високих шпилях веж — прозорі кристали, які вловлюють настрій міста й змінюють колір з його емоціями.

Аскелія не просто жила — вона дихала, співала і, інколи, сердито бурмотіла.

У столиці, Селарії, магія була не розкішшю, а щоденною рутиною. Пекарі готували хліб у печах, які працювали на вогнях стихії, вчителі змінювали декорації класів кліпом пальців, а стражники патрулювали на химерних звірах, злитих із тіней та кісток.

Усе було продумане, ефектне, трохи зарозуміле.

Саме тут, у самому серці Селарії, серед срібних садів і алей, укритих вічнозеленими вогняними деревами, розташувалася Академія Великого Полум’я. Місце, де навчали тих, хто народився з магією у венах, як з потомством у венозному родоводі — і серед них була вона.

Лайра Арден.

Її не можна було не помітити. Навіть якби вона просто сиділа мовчки в кутку (а це траплялося десь раз на десять років), її було б видно з будь-якої точки кімнати. Висока, з легко засмаглою шкірою кольору запеченого сонцем меду, розсипом веснянок на носі й щоках, які виглядали так, ніби з нею завжди сперечалося саме сонце. Її брови були темними, густими і виразними, а очі — великі, яскраво-блакитні з проблисками електрики, що ніби викрадали блискавки з неба. Волосся — довге, вільне, пшенично-золоте, з неслухняними пасмами, що завжди спадали на очі, навіть коли вона намагалася їх заправити назад.

Її рухи були стрімкі й пружні, мов у дикої тварини, яку краще не зачіпати. У всьому, що вона робила — від жарту до удару — відчувалась непідробна енергія. Вона була як буря в тілі дівчини: вибухова, щира, непередбачувана.

Лайра була стихією. Несамовитою, вибуховою, запальною. І такою ж незручною для суспільства, як кішка — для параду псів.

— Лайро, — прогарчав наставник, стоячи на балконі навчальної арени, — ти спалила ілюзію демона. Вона мала витримати шість раундів, а не шість секунд.

— Він вищирився. Мене дратують ті, хто вищирюється, — кинула вона, стріпуючи з плеча попіл і зиркаючи на залишки демона, який ще досі димів.

Навчальна арена була овальним майданчиком з кам’яними стінами, які міняли форму за бажанням інструктора. Пил здіймався в повітря, змішуючись із рештками магії. Глядацькі балкони були майже порожні, лиш кілька учнів тихо сміялися, дивлячись, як чергова спроба наставника втримати дисципліну зазнає поразки.

— Це було ефектно, — прокоментував хтось.

— Це було геніально, — поправила його інша.

Лайра не зреагувала. Вона вже йшла до виходу, не чекаючи дозволу. Її темно-червоний плащ майорів за спиною, наче хвіст комети. Сама вона — як та комета, яку ніхто не міг зупинити, навіть якщо дуже хотів.

І, щиро кажучи, багато хто хотів.

Але ще більше — боявся.

Світ знав її як доньку Верховної Магістри — Ліанель Арден, жінки, яка вела Аскелію через десятки років війни, дипломатії й... компромісів. Усе, чим не була Лайра. Її мати носила крижану врівноваженість як мантію. Лайра — вогонь у чистому вигляді.

Вогонь, який не бажав бути закутим у золоту клітку. І навіть не здогадувався, що дуже скоро хтось спробує її туди посадити.