Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Основна частина

«Аліса на суді Осіріса»

 

А. була звичайною дівчиною (принаймні так вона вважала). Навіть надто звичайною, бо кожен день її був схожий на попередній, адже робота у неї була дуже одноманітна, та полягала у постійному повторенні простих дій. Звісно іноді виникали якісь нестандартні чи навіть стресові ситуації, але зазвичай вони завдавали більше дискомфорту просто через те що викликали необхідність відступати від шаблону чи додатково спілкуватися з людьми, аніж справді містили в собі якийсь виклик для інтелектуальних здібностей. На вихідних же А. часто почувалася настільки знесиленою, що воліла б зовсім не виходити з дому та відпочивати пасивно.

Довкола у світі вирували значимі історичні події, але вони нібито призначалися в якості сетингу для когось іншого, адже, по-перше, А. не приймала у них участі та не могла на них вплинути, а, по-друге, усі ці події напрочуд мало впливали на її повсякденне життя. Для порівняння карантинні обмеження під час пандемії COVID-19 можливо навіть більше впливали на її розпорядок дня, і хоча тоді було теж багато бентежної інформації, і дівчина суворо дотримувалася в тому числі і режиму носіння масок, вимушена суспільна ізоляція часто сприймалася нею швидше як плюс.

Небажання спілкуватися з людьми А. часто сама собі пояснювала особливостями свого характеру, але в останній час вона стала ловити себе на думці, що їй іноді просто немає що сказати, наче в неї є вичерпний перелік реплік для діалогів. І справа тут була навіть не у нерозвиненій усній чи письмовій мові, а в тому, що ніби щось не дає прямо висловлювати ті думки, які існують у голові. У той же час А. стала підмічати, що вона часто заздалегідь наперед може передбачати дії та слова інших людей, навіть тоді, коли вони не мали б бути наперед обумовлені. Це трохи поєднувало її з с особливим видом людей, з якими вона іноді зустрічалися по життю: вони, хоч і не були зверхніми, але часто не дослуховували репліки інших до кінця, швидко вловлюючи суть, і наче кудись поспішаючи, скіпаючи бесіду з нею, як надто нудну. А траплялися люди які навпаки любили розповідати занадто багато інформації, причому настільки безглуздої, нібито вони телефонували з паралельної реальності. Але люди, які перебивали її, бо завжди знали наперед, що вона скаже здавалися А. дуже рішучими та впевненими у собі, у той час як сама А. постійно ловила себе на тому, що її дії не мають наслідків. Скільки б вона не намагалася змінити своє життя, все залишалося лякаючи незмінним. І хоча монотонність певним чином заспокоювала її, дівчині не подобалося, що вона не відчуває просування по сюжету власного життя або розвитку як особистості.

Але сьогодні раптом все змінилося. Колега по роботі попрохала забрати з пошти корпоративне відправлення, яке було недозволено оглядати, і коли А. виходила з приміщення вона налетіла на молодого чоловіка, який кудись дуже поспішав. Пакунок випав з її рук, і неприємно дзвякнув впавши на асфальт. А. вилаялася, і поки вона нахилялася за бандероллю, вона випустила того молодика з поля зору, а коли вона випрямилася, він мов крізь землю провалився.

Найкраще, як вона мала б вчинити, то це  зробити вигляд ніби нічого не відбулося. Але дівчина занепокоїлася, що предмет, надісланий їх конторі, пошкодився. Звісно, можна було все звалити на пошту, але А. була дуже порядною. На дотик у пакунку було щось кругле, пласке та металеве, але не відкривши його неможливо було встановити, чи не пошкоджений цей предмет. Проте на пошті сказали, що оглядати його не можна, хоча її колега таких обмежень не накладала (можливо, знаючи, що А. і без того не подумає його розпаковувати).

Провагавшись дівчина все таки відкрила бандероль. Усередині виявився достатньо масивний сріблястий кишеньковий годинник, на якійсь пружинці з кріпленням замість ланцюжка. Ніколи раніше А. не доводилося тримати щось подібне у руках. Коли вона відкрила кришку годинника з нього почало лунати ледь чутне сипіння, схоже на шепіт (на мить їй здалося, що наче хтось навіть назвав її по імені), а коли дівчина глянула на циферблат, то вона помітила, що стрілки на ньому йдуть у зворотному напрямку. А. повторно вилаялася від несподіванки та досади. Хоча раніше вона не бачила вживу кишенькові годинники, це явно здавалося їй не нормою.

Далі їй залишалося лише визнати на роботі, що вона рукожоп, який угайдохав цінну річ, а до того ж без дозволу відкрив відправлення. Але цей завідомо неприємний поворот сюжету настільки не сподобався А., що вона змушена була спробувати знайти вихід із цієї ситуації. Вона знала, що за декілька кварталів від роботи знаходився магазин годинників, де був майстер годинникар. Можна було б спитати його про вартість ремонту. «Або про орієнтовну вартість самого годинника, – похмуро подумала дівчина, – у разі якщо доведеться відшкодовувати збитки».

Замість звичного годинникаря робочому місці був інший, з кудлатими сивими бровами. А. привіталася з ним, але розповісти свою історію не встигла (дарма так старанно її заздалегідь продумувала), оскільки побачивши у її руках годинник, він дуже зрадів, і сказав:

Дякую, пані! – він взяв годинник з її рук. – Тепер черга за мною! Я поставив відмітку на Вашій мапі, а ось Ваша винагорода. Перепрошую, що? – оторопіла Аліса, машинально взявши у руки золоту монетку, що він простягнув. – Яка мапа, яка винагорода? Винагорода за Вашу допомогу, і мапа, яка завжди у кожного з собою. Але у мене немає ніякої мапи. Подивіться уважніше, пані, я все відмітив. Сподіваюся, Ви ретельно підготувалися до випробування. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍