Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

А. хотіла відкрити сумку, щоб продемонструвати, що жодної мапи у неї немає, однак раптово мапа виявилася там, складена у кілька разів. Дівчині здалося, що вона сходить з розуму настільки абсурдною та нелогічною здалася їй ця ситуація. Вона вже почала акумулювати в собі сили, щоб сказати старику, що це непорозуміння, і щоб він віддав їй назад годинник, але їй дуже засвербіло подивитися, що ж це за мапа, і що саме на ній відмічено. А. повісила сумку на згин ліктя, і розгорнула мапу. Це була мапа її міста, проте між двома знайомими вулицями, що знаходилися неподалік, був намальований якийсь провулок, якого там не мало бути, на ньому була намальована біла стрілочка, відмічаючи щось невідоме. А. наполовину склала мапу, щоб подивитися на годинникаря та спитати у нього, що це, біса, таке, але до її великому подиву, і ба навіть більше, жаху, замість брованя сидів інший годинникар, що зазвичай завжди і був у цьому магазині.

На її запитання про те, куди подівся інший годинникар, він подивився на неї як на божевільну, а коли дівчина запитала його де той, годинник, що вона йому віддала, він непідробно здивувався який ще годинник. Розуміючи, що ситуація зайшла у глухий кут, і вона втрачає контроль над нею, А. вирішила вийти на вулицю, щоб зібратися з думками та заспокоїтися. Якщо це якийсь розіграш, то їй це зараз мають повідомити, а якщо це якесь шахрайство, то вона зможе не відходячи далеко викликати поліцію.

Стоячи на порозі магазину вона роздивилася уважніше монетку, який їй сунув у руку старик. Вона була важка, золотистого кольору, і з одного боку на ній була зображена цифра один, а з іншого – корона. Жодні інші засоби ідентифікації на монеті були відсутні. Далі дівчина повторно переглянула мапу із відміченим на ній провулком Кротовинним, і вкотре переконалася, що він є їй невідомим, і справа тут не лише в тому, що вона їй не була знайома ця назва, – в останній час перейменували дуже багато вулиць, і до нових назв ще не всі звикли, – а в тому, що вона була точно впевнена, що між цими двома вулицями не має бути жодного провулку. Крім того, у сумці раптово знайшовся блокнот у білій шкіряній обкладенці, на якій золотими літерами було написано «Journal», хоча А. готова була заприсягнутися, що вона його ніколи не бачила, і тим паче не клала його собі у сумку. Відкривши його, вона побачила в ньому один-єдиний запис, виведений чорними чорнилами каліграфічним почерком «Годинникар відмітив мені на мапі точку переходу, та висловив сподівання на те, що я ретельно приготувалася до випробування».

Якщо це і був якийсь жарт, то він був дуже ретельно спланований, і по великому рахунку мав рано чи пізно скінчитися у разі якщо або А. перестане забавляти того, хто за нею спостерігає, або вона піде далі за задуманим сюжетом і пройде його до кінця. І оскільки дівчина не здогадувалася які саме її дії могли розцінюватися тим, хто глузував з неї як смішні, а отже і не могла перестати їх вчиняти, вона вирішила і надалі рухатися за задуманим сценарієм. Але для цього їй необхідно було знайти провулок Кротовинний.

А. відкрила у телефоні гуглмапу, і, порівнявши її із мапою, яку вона знайшла у себе в сумці, пересвідчилася, що дійсно даного провулку не мало бути в тому місці. Паралельно вона пересвідчилася, що не спить, адже свідомо користуватися мобільним телефоном, а тим паче читати назви вулиць, у сні майже неможливо.

Міркуючи, що їй робити далі, дівчина помітила поруч із собою таксі. Зазвичай А. не любила питати дорогу у людей, якщо цю інформацію можна було отримати з мап, але сьогодні мапи не могли стати їй у нагоді, тож вона наважилася попросити про допомогу. Дівчина постукала у вікно автомобіля, і показала водієві мапу, запитавши де знаходиться провулок Кротовинний.

Таксист якось дивно змінився в обличчі, і голос його пролунав дещо механічно:

Я можу відвезти Вас туди за один золотий. Такий золотий? – наче піддавшись якомусь інтуїтивному пориву А. показала йому монетку, яку дав їй годинникар. А який ще? – здивувався водій. Його голос продовжував звучати трохи неприродно, хоча ця фраза і здавалася менш заученою. Дівчина відмітила про себе, що і реакція, яку видав раніше старик, отримавши годинник була надто запрограмованою, ніби наперед обумовленою. – Так Ви будете їхати? Так, буду.

Вже у машині А. захотіла спробувати увімкнути гуглмапу, щоб простежити яким шляхом її буде везти таксі, однак зв'язок був відсутній, і мобільний Інтернет не працював. Дівчина перезавантажила телефон, але стало ще гірше, адже збилися дата та час, і годинник показував 00:00 годин 1 січня 2000 року.

Глянувши у вікно, А. з деяким занепокоєнням зрозуміла, що на вулиці якось дивним чином швидко стемніло, і більш того опустився густий сірий туман, і через це достеменно зрозуміти куди саме вони їдуть не було жодної можливості. Із темноти виринали лише конуси світла довкола вуличних ліхтарів. Саме біля одного такого ліхтаря і зупинилося їх авто.

Приїхали. – ще більш механічно ніж раніше повідомив таксист. – З Вас один золотий.

На мить дівчині стало цікаво, що буде, якщо вона не заплатить, а просто вибіжить на вулицю, однак А. надто любила виконувати правила та була надто боязкою щоб наважитися так вчинити. Замість цього вона подякувала водієві та розрахувалася з ним, і лише потім відчинила двері і вийшла у вогку темряву. За ліхтарем у пітьмі вимальовувався силует довгого кількаповерхового дому, який був зарослий плющем, і в якому світло горіло лише в деяких вікнах. Розглядіти звідси, що знаходиться всередині було неможливо. А. обернулася обличчям до дороги, і помітила, що таксі вже зникло, а коли вона зробила кілька кроків у бік будинку, до якого її привезли, світло ліхтаря за її спиною погасло, так само як і світло інших ліхтарів вздовж дороги. Розуміючи, що вона може рухатися лише вперед, дівчина увімкнула на телефоні ліхтарик та повільно почала рухатися далі, підсвічуючи дорогу перед собою.