Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

— … Добре, що ти вирішив зробити це саме зараз. Якраз встигнемо відгуляти весілля в листопаді! — продовжила я діловим тоном. — Як на мене, листопад — ідеальний місяць для цього: сіро, сиро, холодно і похмуро. От прям як усе наше майбутнє подружнє життя разом. От що може бути романтичніше за осінню негоду? Дивишся на всю цю сірість за вікном і такий настрій одразу... — прошепотіла замріяно, примруживши повіки. — Чи то одружитися хочеться, чи то повіситись… Ну, або як в твоєму випадку — таблеток наковтатись. Та ти їж, їж, не зважай на мене. Мені поспішати абсолютно нікуди — я дівчина вільна і незаміжня. Поки що. А такого нареченого, як ти — гріх не почекати. Але ти особливо не барись, любий. Давай, ще п’ять-десять таблеточок, оцих синеньких, — і я повністю твоя. А ти — мій!

Я продефілювала по кімнаті — брудній і захаращеній. Всюди був розкиданий брудний одяг, вперемішку з немитим посудом. І як у такому безладі можна жити? От і господар цих хоромів мабуть вирішив, що легше буде вкоротити собі віку, ніж навести тут лад.

Сам хлоп сидів на підлозі — ні живий, ні мертвий, беззвучно розтуляючи рота та переводячи здивований погляд, то на заляпаний чимось липким скляний низенький столик, на якому були розсипані сині і білі пігулки — то на мене. А що я? Мені не шкода — нехай милується. Хоча, мушу визнати, у цьому вимірі вигляд у мене був дещо специфічний. Моя, в минулому розкішно-білосніжна, весільна сукня зараз мала досить сумний вигляд. Вона вже давно перестала бути розкішною, а тим паче — білосніжною. Тонке мереживо посіріло й порвалося, а більшість намистин відпоролися. Та й ті, що залишились — потьмяніли. Тканина вицвіла і струхлявіла, а на корсажі з’явилися проріхи, крізь які виднілися ребра. Вінок із колись живих білих троянд вже давно зів’яв і почорнів, покрившись пилом і павутинням, яке, наче серпанок, вкривало волосся. Мої очі палали червоним, а крізь примарні риси обличчя проступали обриси черепу.

Але хіба така дрібниця, як зовнішність, може стати на заваді у по-справжньому закоханих сердець? Щоправда, моє серце вже давно згнило, як і решта плоті, але то все деталі. Якщо хлопець продовжить напихатися пігулками і доведе свій план по самознищенню до логічного фіналу — то вже за пару років виглядатиме не краще за мене.

Я тихенько розсміялася і подарувала горе-нареченому одну із своїх найкращих посмішок, але бідака, чомусь, краси моєї неземної не оцінив — зблід іще більше і навіть почав хреститися. Фі, як не культурно! Не те щоб на мене таке діяло, але погодьтеся: я до нього з усією душею, зі всією щирістю свого мертвого серця… А він що? Нахаба!

Підлетіла ближче до свого «коханого», аби він точно усвідомив масштаби свого майбутнього щастя і суворо пальчиком перед його носом помахала, щоб дурниць більше не робив. Здається, все-таки перегнула. Хлопець, звісно, хреститися перестав, але краса моя справила на нього настільки сильне враження, що колір його обличчя з блідого вмить змінився на сірий, а потім — на зеленкуватий. Ще трохи і він, затиснувши рота рукою, кривувато порачкував у сторону туалету, а вже за мить звідти почулися характерні звуки.

— То що? — вирішила про всяк випадок уточнити через декілька хвилин, підлетівши до дверей туалету. — Мені чекати на тебе, чи ти передумав?

— Згинь, згинь нечиста сила! — долинув звідти заплаканий голос «нареченого».

— Сам ти нечистий! — вирішила образитися я. — Ти коли останній раз мився? Смердить — жах! Як закінчиш блювати — прийми душ і прибери в квартирі, а то розвів тут свинарник! Але якщо не передумав і далі підеш труїтися, то можеш не перейматися. Все одно в морзі перед розтином помиють.

— Благаю тебе, йди звідси! — заканючив хлопець з туалету. — Я чесно-чесно передумав помирати!

Сумно зітхнула. Таким темпами я річний план по суїцидам ніколи не виконаю… А зараз листопад. Коли ж його виконувати, як не зараз? У грудні точно не вийде — там у людей інші клопоти.