Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

В кабінеті шефа було тихо і затишно. Він не відпускав моєї руки з моменту, як ми зайшли у портал. Та й я була не проти. Особливо тут, коли його дотик відчувався настільки гостро, що дозволяв згадати, як це бути живою. Кілька хвилин не могла прийти до тями, витріщалася на Генрі мов на диво.

— Як тобі це вдалося? Хіба примара може вдарити живу людину? — запитала, коли нарешті змогла зібрати думки докупи.

— Я нарешті знайшов спосіб надання матеріальності предметам поза межами цієї кімнати, — усміхнувся шеф, демонструючи мені… книжку?

— Здається ти переоцінюєш мої розумові здібності. До чого тут ця книжка?

— Бо все почалося саме з неї. Точніше — з твого запитання про те, чи можна винести її  з цієї кімнати. От я замислився як таке зробити. За десять років багато чого перепробував, а сьогодні після нашої розмови мене осяяло. І я нарешті придумав спосіб. А тоді помчав на озеро, щоб похвалитися відкриттям. Але на озері тебе не було, як і будь-де у цьому вимірі. Навіщо ти взагалі попхалася на той виклик?

— Подумала, що сьогодні занадто хороший день, щоб дозволити комусь померти, — вже промовляючи це зрозуміла, як по-дурному воно звучить.

— Я дуже злякався, Лоро, — зізнався Генрі, пригортаючи мене до себе. — Кинувся за тобою, особливо не роздумуючи. А коли побачив тебе у підвалі з тим навіженим, то від хвилювання ледве з глузду не з’їхав. Але раптом усвідомив, що все ще тримаю в руках книжку, яка не розсипалася пилом, не зважаючи на інший вимір. І тоді у мене виникла ідея…

— Якщо ти зрозумів, що можеш битися, — перебила його, — то навіщо тоді погодився на цю божевільну угоду з тим недомагістром?

— По-перше, не був певен, що це спрацює. А по-друге — з чого цей магістр вирішив, що зможе зв’язати мене словом? Мабуть із демоном переплутав. Женці не укладають угод. Зі Смертю не торгуються. Крім того, якби щось пішло не так, то зауважу, що виторгував для себе непогані умови. Кілька позапланових викликів в місяць — не така вже висока ціна за твій порятунок.

— Стривай, — поступово почала усвідомлювати суть його слів. — Тобто ти кинувся у бійку, ще й погодився на незрозумілу угоду, навіть не будучи до кінця впевненим, що твоя ідея спрацює?

Сподівалася, що він мені заперечить. Але шеф лише знизав плечима.

— Я вже казала тобі, що ти ідіот? Так ризикувати!

— Здається було щось таке, — хмикнув він. — Але, якщо чесно, то сподівався на трохи іншу реакцію. Наприклад у романах, врятована дівчина зазвичай цілує героя, який врятував її від небезпеки. Звісно, я не розраховую на таке глобальне везіння, але почути твоє «дякую» було б приємно.

Не давши собі часу на роздуми, щаслива від почутого, схопила свого героя в обійми та притиснулась до його вуст своїми. Всього на мить, бо на довше моєї хоробрості не вистарчило, а потім додала тихенько: «Дякую».

Аж раптом відчула, як крижані окови, які так довго сковували мою душу, роками випиваючи з неї всі сили і радість, розлетілися на друзки. Я відчувала себе легкою, майже невагомою… і дуже щасливою.

— Генрі, — здивовано прошепотіла я, — моє прокляття… воно зникло! Але як?

— Все просто, Лоро. Я кохаю тебе. І здається, мого останнього «подвигу» виявилось достатньо, аби зняти твоє прокляття. — Він сказав це так легко і просто, що я не одразу зрозуміла сенс сказаного.

— Кохаєш? Але чому ти раніше мені цього не говорив?

— Не хотів користатись твоєю слабкістю. Я ж бачив, як прокляття гнітить тебе, випиваючи твої сили. Та й який сенс освідчуватися, якщо самого кохання не достатньо, щоб допомогти тій, яку любиш?

— А чому говориш саме зараз? — прошепотіла, не зводячи з нього очей.

— Тому що сьогодні переконався, що неможливого не існує. І нарешті зрозумів, що ти ніколи не була слабкою. Навіть не маючи сил, ти все одно не здавалася. І хоча серед мертвих таке не практикується, але хочу тебе запитати, — Генрі випустив мене зі своїх обіймів та продовжив, встаючи на коліно: — Лоро, чи кохаєш ти мене? Чи погодишся стати моєю дружиною? В горі і в радості, допоки триває вічність?

Навіть не одразу зрозуміла, що плачу. Провела руками по своїм мокрим щокам і щасливо усміхнулася.

— Так Генрі, — відповіла тремтячим від хвилювання голосом. — Я теж давно кохаю тебе і згодна стати твоєю дружиною. Але з однією умовою. Медовий місяць ми проведемо у цій кімнаті!

Кінець