Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Світ не вибухнув — він зламався тихо. Не з вогнем, а з втомою. Спершу заговорили всі. Говорили гучно, щиро, злито. Коли перші тіла лягли в багнюку, коли камери фіксували палаючі будинки, коли малі діти вивчали слово “укриття” швидше, ніж слово “майбутнє”, — тоді ще було чутно голос. Лютість, страх, гнів, надію.

Але час стирає навіть крик. Слова потьмяніли, фрази стали стандартними, лиця — інтерв’юваними. Ті, хто ще кричав, втомились. Ті, хто слухав — переключили канал.

Країни, які ще вчора обіцяли допомогу, тепер рахували цифри: втрати, відсотки, рейтинги. Були ще вибори, були ще зустрічі, були ще резолюції. Але вже не було певності, що за ними стоїть щось більше, ніж страх зробити зайвий крок.

Світ виявився крихким не тому, що був слабкий, а тому, що був зручним. І все, що ламалося — ламалося не з грюкотом, а з шепотом: мовляв, нічого страшного, це тимчасово, все налагодиться, хай тільки підпишуть.

Але десь на полях цієї тиші ще хтось тримав зброю. Не для слави. І не для помсти. А тому, що за стіною були ті, кого не можна було залишити. Там, де здавалося — лишилась лише руїна, ще лишалась воля. Суха, обвітрена, негероїчна. Така, що не кличе — але стоїть.

Це вже не була боротьба за перемогу. Це була боротьба за пам’ять. За право не забути, хто почав. І за шанс, хай навіть останній, не зрадити себе.

Більше не було наративів про добро і зло. Було лише життя — і його брак. Світ, що сам себе навчив не бачити.

І саме в такому світі щось почало змінюватись не зверху — а зсередини. Не у промовах. У погляді. У дотику. У присутності того, хто мав зникнути. Але залишився.

Не щоб врятувати. І не щоб судити. А щоб сказати:

“Ось вона — правда. Не моя. Ваша. Дивіться, якщо вистачить духу.”