Читати книгу - "Відлуння кохання, Ірина Бондарчук"

Лютневий вечір закутав Київ у вогку ковдру дрібного, холодного дощу. Краплі безжально сікли по бруківці Андріївського узвозу, відбиваючись тьмяним блиском від ліхтарів, що сонно розливали жовте світло. Емілія, закутавшись у свій улюблений кашеміровий шарф кольору осіннього листя, поспішала вниз, намагаючись сховатися під вузьким навісом старовинної кав'ярні. Парасолька залишилася вдома, забута у вирі ранкової метушні, і тепер вона гірко про це шкодувала, відчуваючи, як волога пробирається під комір пальто.

З кав'ярні долинали приглушені звуки джазу та аромат свіжої випічки, обіцяючи тимчасовий прихисток від негоди. Емілія вже простягнула руку до важких дерев'яних дверей, коли раптово відчула сильний поштовх. Хтось, не менш заклопотаний втечею від дощу, не помітив її.

"Ой, вибачте!" – пролунав глибокий, трохи хриплий чоловічий голос.

Емілія підняла очі. Перед нею стояв високий незнайомець. Його темне волосся, здавалося, ввібрало в себе всю нічну вологу, кілька неслухняних пасом спадали на чоло. Під густими бровами сяяли темно-карі очі, в яких відбивалося розгублене, але щире каяття. На ньому було темне пальто, трохи пом'яте, ніби його власник щойно пережив невелику бурю. У руці він тримав велику чорну парасольку, з якої стікали краплі води на бруківку.

"Нічого страшного, буває", – ледь чутно відповіла Емілія, відчуваючи, як легкий рум'янець заливає її щоки. Щось у погляді цього незнайомця зачепило її, якась незрозуміла іскра промайнула між ними в цю мить випадкової зустрічі під дощем.

"Дозвольте хоча б пригостити вас кавою за мою незграбність", – запропонував чоловік, його губи ледь помітно усміхнулися. У цій усмішці було щось таке тепле і щире, що Емілія мимоволі завагалася. Вона зазвичай уникала спонтанних знайомств, але сьогоднішній вечір здавався якимось особливим, ніби сама доля звела їх під цим дощовим київським небом.

"Гаразд", – тихо погодилася вона, і ледь помітна усмішка торкнулася її власних губ.

Вони зайшли до кав'ярні, де тепло і затишок миттєво огортали їх. Зайнявши столик біля вікна, з якого відкривався вид на завісу дощу, що не вщухав, чоловік допоміг Емілії зняти мокре пальто.

"Олександр", – представився він, простягаючи руку. Його долоня була теплою та трохи шорсткою.

"Емілія", – відповіла вона, відчуваючи приємне хвилювання від цього рукостискання.

Замовлення принесли швидко – духмяну каву з корицею для Емілії та еспресо для Олександра. Розмова зав'язалася легко і невимушено, ніби вони знали одне одного вже давно. Говорили про все на світі: про улюблені книги та фільми, про випадковості життя, про красу старого Києва, що ховалася за пеленою дощу.

Емілія помітила, як загоряються його очі, коли він розповідав про свою роботу – він виявився архітектором, закоханим у кожну деталь цього міста. Її ж захопила його здатність бачити красу в буденності, його глибокі думки та м'язка усмішка, яка з'являлася щоразу, коли їхні погляди випадково зустрічалися.

Ззовні дощ поступово стихав, але всередині кав'ярні між Емілією та Олександром розгоралося щось значно сильніше. Це було лише перше "відлуння", тихий шепіт майбутньої історії, народженої під звуки дощу та мелодію старого джазу. За вікном з'явилися перші проблиски вечірнього сонця, розфарбовуючи мокру бруківку у золотаві відтінки, ніби підкреслюючи магію цієї випадкової зустрічі.

Кожна їхня репліка, кожен випадковий дотик рук, коли Олександр передавав Емілії серветку, здавалися сповненими невимовної значущості. Емілія відчувала, як у її душі розквітає щось невідоме, тепле і хвилююче. Вона ловила себе на тому, що уважно розглядає кожну рису його обличчя: ледь помітну зморшку біля кутика ока, коли він усміхався, тверду лінію підборіддя, що свідчила про силу волі, і той особливий блиск в очах, який з'являвся, коли він говорив про речі, які його справді захоплювали.

Час летів непомітно. За вікном остаточно розвіявся дощ, і на зміну сірому небу прийшли перші зорі. У кав'ярні стало тихіше, лише приглушене брязкотіння посуду нагадувало про інших відвідувачів. Емілія та Олександр, здавалося, існували у власному затишному світі, відгородженому від усього іншого.

"Вже пізно", – промовив Олександр, поглянувши на годинник. У його голосі відчувався легкий жаль.

Емілія кивнула, відчуваючи ту саму нехіть до завершення цього чарівного вечора. Їй здавалося, що вона знає Олександра вже цілу вічність, хоча минуло лише кілька годин.

"Я можу вас провести", – запропонував він, підводячись.

Емілія з радістю прийняла його пропозицію. Вони вийшли з кав'ярні на свіже, прохолодне повітря. Вулиці після дощу виблискували чистотою, а ліхтарі розливали м'яке, приглушене світло. Йшли повільно, насолоджуючись тишею та випадковими поглядами, якими обмінювалися.

Біля під'їзду її будинку Олександр зупинився. Між ними знову запанувала та особлива напруга, яку Емілія відчула ще в кав'ярні.

"Дякую за каву", – тихо сказала вона, піднявши на нього очі.

"Це я дякую вам за компанію", – відповів Олександр, і його погляд став серйозним і глибоким. "Чи можу я... чи можу я побачити вас знову?"

Серце Емілії забилося швидше. Вона сподівалася на це запитання, але все одно відчула хвилю сором'язливості.

"Так", – ледь чутно промовила вона, і на її обличчі з'явилася легка усмішка.

Олександр усміхнувся у відповідь, і ця усмішка здалася Емілії найпрекраснішою річчю, яку вона бачила цього вечора. Він обережно взяв її руку, і від цього дотику по її тілу пробігла легка електрика.

"Тоді я зателефоную вам", – сказав він, не відпускаючи її руки.

"Я буду чекати", – прошепотіла Емілія, відчуваючи, як її щоки знову заливає рум'янець.

На мить між ними запанувала тиша, сповнена невисловлених почуттів та очікування. Потім Олександр ледь помітно стиснув її руку і відпустив. Він дивився їй в очі ще кілька секунд, і в цьому погляді Емілія прочитала надію, зацікавленість і щось більше, що змусило її серце битися ще сильніше.