Читати книгу - "В пошуках себе , Альбіна"

Зранку Аля прокинулася раніше, ніж зазвичай. У будинку панувала тиша — тиша не просто звуків, а внутрішня, глибока. Вона лежала, дивлячись у стелю, дозволяючи думкам текти вільно, без обмежень. Це був один із тих рідкісних моментів, коли світ здавався зупиненим, як кадр з фільму. І в цій тиші вона нарешті почула себе.

Її телефон лежав поруч, звично миготів сповіщеннями, але Аля не поспішала брати його до рук. Колись вона прокидалася з думкою: що я сьогодні зніму, що виставлю, як відреагують люди? Але щось змінилося. Вона не могла точно сказати, коли саме — можливо, тоді, коли фотографії втратили сенс, а в душі стало порожньо. Або, навпаки, — коли ця порожнеча стала простором, який нарешті можна було заповнити чимось справжнім.

Аля встала, тихо підійшла до вікна. За склом сіріли весняні хмари, ніби намагалися затримати сонце. Вона подумала: Якщо в природі є місце для такої м'якості — мрячної, неяскравої — то чому ж я постійно змушую себе бути яскравою?

На кухні кіт Луї вже сидів, чекаючи на неї. Він трохи потерся об її ногу, потім сів і спокійно дивився, як вона готує каву. Його присутність була заспокійливою — він нічого не вимагав, не ставив запитань, не очікував історій. Ася сьогодні не з'явилась — Аля знала, що вона десь у своєму улюбленому куточку, де ніхто не заважає. Вони з Луї, здавалося, домовилися про ранкову тишу.

Вона сіла з чашкою кави, відкрила блокнот. Раніше цей блокнот лежав просто так — для нотаток, для випадкових думок. Але сьогодні все було інакше. Їй хотілося написати не просто слова. Їй хотілося писати себе. Не фотографіями, не роликами, не фільтрами, а буквами — простими, чесними, живими.

Вона довго сиділа, дивлячись на першу сторінку. Потім, нарешті, написала:

"Я загубила себе, але тепер починаю знову шукати. І цього разу — не для чужих очей, а для себе."

Ця фраза чомусь змусила її відчути спокій. Вперше за довгий час вона не намагалася бути кимось. Вона просто була. І це було найкраще, що могло з нею трапитись того ранку.

Вона підняла погляд на вулицю, і на мить їй здалося, що сонце все ж прорвалося крізь хмари. Воно не кричало світлом, не заливаючи все навколо. Воно просто... було. Як вона.

Історія почалась. Аля ще не знала, куди вона веде, але знала точно — вона більше не боїться тиші. Бо в ній вона знаходить голос.