Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Легенда про Кам’яну Матір і Потерча

На високому пагорбі, де вітер гне полин і чорнобривці, стоїть кам’яна жінка. Її очі заплющені, руки тримають дитину, а лице звернене до заходу сонця. Старі люди кажуть — то Кам’яна Мати, гріх і спокута в одному тілі. Історія її — темна, як ніч перед Спасом.

Жила колись у тім селі дівчина на ймення Варка. Соромна, гарна, мов калина в дощ. Та впала в гріх із чужим чоловіком, а коли плід виріс у лоні — сховала його від людей, як сором. І в ніч, коли пологи прийшли, народила під вербою на околиці. Дитина зойкнула один раз — а мати вже завертала її в рушник, несучи туди, де ніхто не знайде.

Вона лишила дитину на краю поля, не назвала, не охрестила, не поцілувала на прощання. Тільки озирнулась раз. І в ту мить — її руки стали важкі, ноги не слухались. Вона впала навколішки — і вже не встала. Тіло її каменем стало, очі вгрузли в вічність. А дитя, яке вона тримала в рушнику, стало Потерчам — душею без імені, без молитви, без дороги до Бога.

Селяни знайшли Варку такою, як стоїть вона й нині — скам’янілою. Поруч — ні сліду дитяти. Але кожен, хто підходив уночі до тої постаті, чув плач — тонкий, мов вітер у комиші.
«Мамо… чому ти мене забула…»
«Мамо… я ж хотів жити…»

З того часу Кам’яна Мати стоїть на межі двох світів — тримає на руках не дитину, а тінь. Потерча зрідка зникає з її обіймів і шукає серед живих того, хто назве його ім’ям, хто візьме на руки, хто не відвернеться.

Та пам’ятай — назвати треба правильне ім’я. Бо якщо скажеш чуже — Потерча вчепиться в душу, і житимеш з ним до самої смерті. А після — станеш другою кам’яною статуєю поруч.

Кажуть, тепер на тому пагорбі двоє.