Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Гудіння генератора й удари кувалди зливалися з криками будівельників. Ворота  двору стояли навстіж, а серед пилу й розібраних секцій темного дерева поставав барнхаус — тепер не як дім, а як розкладений пазл.

— Я ніколи не думала, що можна просто взяти і переїхати з будинком, — сказала Белла, поправляючи сонцезахисні окуляри.

— Можна, — буркнув Віктор, потираючи руки після чергового дзвінка. — Якщо маєш друга у Вижниці, який готовий оформити землю під модульну забудову без зайвих питань.

На подвір’ї бігали молоді хлопці у комбінезонах. Частини будинку обережно пакували у вантажівки: стіни, віконні рами, шафи з архівами. Фургон Гражини стояв поруч — повністю споряджений, чистий і з  додатковими паливними каністрами.

Вижниця зустріла їх густим повітрям Карпат і запахом соснових дощів. Земельна ділянка — на схилі, з видом на ріку, з лісом за спиною. Нове місце, але дім — той самий.

Гражина стояла посеред трави, згорнувши рукави куртки.
— Тут буде безпечніше. І тут буде… по-іншому.

                                                      -----------------------------------------------------

Віктор зайшов у невеличкий офіс на головній вулиці міста. Старий будинок із вивіскою, яка вже чекала:

"Агенція Приватних Розслідувань В.О."

— Легально. Нарешті, — сказав він, підписуючи реєстраційні документи. — І нехай пробують тепер сказати, що ми тільки химер ганяємо.

Белла того вечора приготувала вечерю з гливами, які знайшла на базарі, й домашніми варениками.
— Священник, пам’ятаєш? Той, з якого все почалось. Переказав грошову подяку — і ще на паливо, і на матеріали для дому. Казав: «Ви зробили те, що церква не зуміла».

Віктор поклав документи на стіл — дозволи, ліцензії.
— Ми офіційно працюємо. І це лише початок.

Ніч над Вижницею опустилася тиха, але не тривожна. Гори навколо стояли, наче мовчазні свідки нової історії.

Агенція жила. І буде мати справу...

Надвечір сонце повільно лягало на вершини Карпат, розсипаючи мідні переливи на верхівки смерек. Барнхаус уже стояв, як новий. Обережно зібраний, під'єднаний до комунікацій, з дерев’яною терасою, що виходила у бік гірської річки.

Біля схилу, трохи осторонь від дому, збудували двосхилий навіс для машин. Його обшили деревом і покрили антрацитовим металевим дахом. Ліворуч стояв фургон Гражини — чорний, чистий, з додатковими прожекторами і ящиком для інструментів позаду. Праворуч — старенький Volvo Віктора, з новими колесами, які досі тримали запах гуми.

Гражина вийшла з дому з кружкою кави, оглянула навіс, пройшлася повз машину.
— Тепер вони як удома. І ми теж.

Навколо — буйна зелень, висока трава й квітучі кущі. Позаду — ліс, де співали дрозди. Попереду — дорога, що вела вниз до центру Вижниці. Ліворуч — річка, яка співала свію давню , спокійну пісню.

Усередині дому панувала рівновага: книги на місці, ноутбук на столі, у кухні запах свіжої випічки.

Белла сиділа за ноутбуком, щось швидко набираючи. Віктор саме наливав собі трав’яного чаю.

— Маємо замовлення, — сказала Белла, не відриваючись від екрану. — Подзвонили з села біля Рахова. Там кілька родин не можуть спати — чується дитячий регіт ночами, у хатах дивні речі відбуваються. Сусіди бачили щось мале й темне, що стрибало дахами.

Віктор глянув на Гражину.

— І ми щойно тільки дихати почали…

Гражина усміхнулась, відпила ковток кави.
— Ми не дихаємо. Ми живемо цим.

Гражина зробила крок до столу, де Белла вже відкрила карту з позначеним селом, і зосереджено вдивилась у монітор.

— Дитячий регіт… дивні речі… лазіння по дахах… — вона нахилилася, витягла старовинну книгу, з обкладенкою з людської шкіри, з символами, що успадкувала ще від першої справи. — Якщо це не банальне шкідництво — то я майже впевнена. Це можуть бути чортенята або в деяких регіонах їх ще звуть в’юнцями.

Віктор підняв брову.

— Таке собі міні-потерча?

— Ні, — Гражина розгорнула сторінку з коротким описом. — Це не мертва душа. Це жорстоке  створіння, воно вживає кров і кормить свого творця. Часто починає в старих хатах або в покинутих яслах. А ще — якщо поряд є гори з печерами — воно там.

— А регіт? — спитала Белла.

— Імітація. Воно не розмовляє. Воно… відтворює те що чуло. Може кривлятись, повторювати голоси. І іноді з’являється тільки дітям або старим. Дуже агресивне. Як маленька розлючена тінь.

Віктор задумливо потягнув чай.

— Значить, це не просто пустощі. 

Гражина кивнула.
— Беремо!

Кінець