Читати книгу - "Книга пітьми , Kiolipria"

Віллі відчував холод. Це був не просто мороз, а відчуття холоду, який проникав до самого серця. Ліс навколо був таким густим і туманним, що навіть дихати стало важко. Вітер не знав співчуття, і кожен його подих ніби приносив з собою більше темряви. Віллі, що намагається пройти через це місце, був наповнений відчуттям небезпеки. Кожен крок здавався таким важким, бо під ногами приховувалися невидимі пастки.

З лісу, ніби з глибин ночі, до нього підійшов один зомбі. Від нього не йшло такої смердючої гнилизни, як від інших, які звичайно бездумно блукали у пошуках живих. Цей, здавалось, мав свою мету. Він рухався за ним, і Віллі не міг зрозуміти чому.

— Ти не можеш йти за мною! — рявкнув Віллі, обертаючись. Але зомбі лише дивно знизив плечима й продовжував йти за ним.

Віллі спробував прискорити кроки, але щось дивне змусило його зупинитись. Він раптом помітив, як цей зомбі потрапив в одну з древніх пасток, прихованих між деревами. Сітка, що була натягнута на висоті, вловила його рухи, піднявши його в повітря.

— Що за біда? — пробурмотів Віллі, підходячи ближче. Ні, він не міг просто залишити його так, хоча це й було безглуздо.

Віллі відчув внутрішнє розчарування. Із ножем у руці він швидко розрізав сітку, звільняючи зомбі. Здивовано спостерігаючи за ним, Віллі відчував певний ступінь безвиході. Тут було занадто багато небезпеки, і, можливо, цей зомбі був меншою з них.

Зомбі піднявся, намагаючись витягти себе з пастки, і подивився на нього дивним поглядом. Віллі не міг зрозуміти, чи це було розуміння, чи лише черговий невідомий прояв його існування.

— Я… Я… — зомбі заговорив голосом, що ледь проривався через гниле горло. — Я… поважаю тебе.

— Ти не можеш мене поважати! — Віллі відсахнувся, не вірячи своїм вухам. — Ти… ти — зомбі!

Зомбі не відповів нічого. Віллі мовчки повернувся й рушив вперед, пробираючись через мох. Цей ліс не давав йому вибору. І з цим зомбі, і без нього, йому доведеться знайти спосіб вижити.

— Добре, йди за мною. Але якщо спробуєш щось зі мною зробити, я не вагатимусь… — стиснувши зуби, Віллі вимовив.

І вони пішли разом у темряву лісу.