Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Я народилася тоді, коли ніхто цього вже не чекав.
Мене не чекали як диво — мене чекали як трагедію.

У мами почалася сильна кровотеча. Води відійшли, але кесарити не можна було — рідкісна група крові. Два дні я залишалася в утробі без вод, без повітря. Лікарі не вірили, що я виживу. Вони чекали, коли все завершиться — щоб дістати тіло по частинах. Але сталося інакше.

Я народилася. Проти медичних прогнозів. Проти страху. Проти смерті.

Кисневе голодування дало ускладнення — асфіксія, ураження мозку, лівосторонній параліч. Діагноз — дитячий церебральний параліч. Від народження — боротьба.

Я пройшла через безліч болючих процедур: уколи, фізіотерапії, операції, масажі, реабілітації. Мене вчили ходити — я навчилася. Мене вчили не здаватися — і я не здавалась.
Нога слухалась, хоч і не одразу.
Рука — ні, рука функціонувала не повноцінно. Але я жила, діяла, сміялася, писала вірші, тримала ложку, торкалася світу. Просто трохи інакше.

І водночас — я залишалася дівчиною. З тонкою талією, округлими стегнами, гарно окресленими, рівними ногами. Груди — не великі, зате все інше у мені гармонійно поєднувалося.
Моє каштанове волосся спадало майже до талії. Воно було моєю гордістю, моєю жіночністю, яку я плекала, попри все.

Так, я не така, як усі. Але в мені було багато сили.
І навіть у 14 — ще дитиною — я вже знала, як це: пройти біль, пережити страх і не здатися.

Я була дівчиною з характером. Могла постояти за себе. Могла бути голосною, смішною, відвертою. Але глибоко в душі я завжди залишалася дуже вразливою. Особливо, коли йшлося про нього...