Читати книгу - "Твої очі чорні, твоя любов вічна, Tamara Belchenko"

Жовтень 2014 року

Територія санаторію відгороджена довгим парканом із сітки-рабиці, крізь яку недбало стирчить засохлий бур’ян. Моє авто спиняється перед великими ворітьми, і на вітрове скло одразу ж падає оберемок пожовклого листя. Я виходжу з машини, грюкаю дверцятами та рушаю до іржавого ланцюга, що тримає докупи стулки воріт. Масивний замок на ціпку все ще має на собі залишки блакитної фарби, якою були колись пофарбовані ворота.
- Ти впевнена, що хочеш цього? — питає у мене Прохір. Він також вийшов із машини та тепер стоїть поруч зі мною. Я рішуче киваю.
Знявши рюкзак, я розмахуюсь і перекидаю його через ворота. Коли він глухо стукається об асфальт по той бік, беруся руками за шорстке пруття. Підтягуючись, поволі видираюсь на ворота зверху. Прохір переконується, що я безпечно спустилась на землю по той бік паркану, і після цього слідує за мною.
Бачили б мене зараз мої учні. Я підіймаю з землі рюкзак і окидаю поглядом територію покинутого санаторію. Минуло тринадцять років з того дня, як я була тут востаннє. Деякі моменти я пам’ятаю так, наче вони трапилися зі мною лише вчора. Зокрема ті три смерті, які сталися під час мого останнього перебування в цих стінах.

Липень 2001 року

Мені 17 і вдруге у своєму житті я не вдома. І хоч Лебедин зовсім близько від Шостки, для мене цей санаторій — справжня пригода. Я відчуваю себе дорослою. В мене пофарбоване в білий колір волосся та кросівки на величезних підборах. Я хочу мати подружок і зустріти нарешті хлопця.
На площі перед санаторієм я посміхаюсь дівчинці, з якою нас поселили в одній кімнаті. Її звати Аня. Дівчину важко назвати красивою, але вона така щира, що я починаю мимоволі любити її за це. Як і я, в цьому році вона закінчила школу, але поки що нікуди не вступила. А я вже знаю, що мене прийняли до педагогічного університету. І що з осені я вже не житиму з батьками в Шостці, а переїду до Києва. Мені страшно і радісно водночас. Попереду довге життя. А ще попереду ціле літо, і сонце зігріває мені щоки, коли ми з Анею гуляємо околицями санаторію.
Двох інших дівчат, які складають нам компанію, звати Ната і Марина. Вони з сусідньої кімнати, але ми дружимо всі разом. 
— Я почала зустрічатися з хлопцем, — каже мені Марина. У неї світле волосся і дрібненькі зубки. Вона поводиться так, наче знає геть усе. Можливо, через те, що її мама вчителька. — Він не з санаторію. Місцевий. Приїжджає сюди з друзями.
Марина підморгує мені. І я відчуваю, як мої щоки заливаються рум’янцем. Того вечора я познайомилася з Прохором.

Жовтень 2014 року 

Будівлі корпусів дивляться на нас пустими вікнами. Віддає мокрим тиньком та пліснявою.
- Памʼятаєш, як ти вперше прийшов на дискотеку до нас? — я дивлюся в чорні очі Прохора і посміхаюся. Все-таки цей санаторій був не лише місцем, де загинули мої подруги. Він став ще й відправною точкою наших з Прохором стосунків.
- Памʼятаю, — голос у Прохора низький та хриплуватий. Він дивиться на мене насмішкувато. Навколо його очей маленькі зморшки. Ми разом вже тринадцять років. Але часто, коли я дивлюся на нього, я бачу все того ж сімнадцятирічного хлопця з рокобільним чубом. Хлопця, яким Прохір був колись.
- Дякую, що вмовив мене знову приїхати сюди, — говорити про це мені важко, проте я щира. — Знаю, що довго уникала цього. Знаю, що ти довго вмовляв. Ти правий, мені давно треба було зустрітися з минулим.
Коли з Вільшанки витягли на берег три тіла, що належали дівчатам сімнадцяти років, я вже була з батьками в Шостці. Пам’ятаю, як приходили слідчі та розпитували мене про моїх подружок. А ще приходили батьки Ані та Нати. Вони теж ставили безліч запитань. А я всім відповідала одне — що востаннє бачила дівчат перед своєю екскурсією в Лебедин.
Прохір посміхається мені самими лише очима. Я озираюся довкола і відчуваю, як спогади починають виринати з моєї пам’яті. Так, наче хтось відв’язав грузки, до яких вони були прив’язані. 

Липень 2001 року

На екскурсію з нас чотирьох їду лише я. Я стою перед маленьким бусіком, але сідати в нього мені не хочеться. 
— Ти передаси Прохору привіт від мене? — питаю я в Ані. Вона киває. Я знаю, що вона дійсно це зробить. Але я б хотіла провести цей вечір з Прохором особисто. 
Поруч зі мною Тетяна Андріївна, яка до того ще й мама Марини. Під час перебування в санаторії вона грає роль нашої вчительки-наставниці. Це вона вмовила мене на екскурсію. “Навряд чи тобі ще колись випаде можливість побачити кургани Лебединщини”, — каже вона мені і підштовхує до бусіка. Старий сторож біля воріт спостерігає за нами, посміхаючись. 
— Передай привіт Прохору, — шепчу я наостанок Ані.
Я знаю, що дівчата планують сьогодні скористатися відсутністю вчительки. Вони хочуть зустрітися з місцевими хлопцями за межами санаторію. Всі разом вони підуть до старої водонапірної вежі. Кажуть, біля тої вежі мешкають привиди. 
Мені сумно і заздрісно. Жодні кургани не варті того, щоб відмовлятися від зустрічі з Прохором біля старої водонапірної вежі. Особливо, якщо там мешкають привиди. Коли я займаю своє місце у бусіку, в моїх очах стоять сльози.

Жовтень 2014 року

Осколки скла тріщать під моїми важкими чоботами, коли ми разом з Прохором йдемо вздовж житлового корпусу санаторію. Десь там на першому поверсі та кімната, яка колись належала нам з Анею. Одного разу Ната залізла до нас з вулиці просто через вікно, щоб не обходити через центральний вхід. 
— Чуєш, — обережно звертаюся я до Прохора. — В той останній день дівчата мали піти на зустріч до тебе і твоїх друзів. Ти пам’ятаєш це?
Прохір знизує плечима. Звісно, він нічого не пам’ятає. Для нього то був звичайний день тринадцять років тому. На відміну від мене він не говорив про ті події зі слідчими. Він не намагався відновити в пам’яті спогади. Він просто жив собі далі.
Спочатку жив без мене, а потім зі мною. Після того, як батьки забрали мене з санаторію під Лебедином, я кілька тижнів тужила за ним. А потім вирішила написала йому листа. Вказала на конверті адресу санаторію та ім’я — Коваленко Прохір.
Коли я отримала лист у відповідь, то виявила, що у Прохора красивий та правильний почерк. Такий, ніби в школі він вчив каліграфію. Якийсь час ми переписувалися, а потім він приїхав до мене в Київ. Я ніколи не приховувала від мами ті листи, і все одна вона не бачила жодного. Одного дня я вирішила показати їй всі ті красиві конверти, аби довести, що дійсно маю хлопця. Але на той момент я вже й сама не могла знайти, куди їх всі поділа.
— Що зараз з тими юнаками, з якими ти приходив до нас на дискотеки? — навмисно недбало питаю я.
Прохір дивиться на мене своїми чорними очима. Такими чорними, що важко розмежувати зіницю та райдужку. 
— Ми вже тринадцять років не спілкувалися. 
Я зупиняюсь і придивляюся до нього. Прохора важко назвати ідеальним. Він самітник, який уникає людей. Він не їздить у відпустки та не відвідує громадські міста. Він не знайомиться з моїми друзями та не любить фотографій. Але він поруч. Всі ці тринадцять років він був поруч.