Читати книгу - "Твої очі чорні, твоя любов вічна, Tamara Belchenko"

Липень 2001 року

Дівчат немає, і Тетяна Андріївна неймовірно стривожена. Всю ніч вона та інші працівники санаторію ходили околицями, розрізаючи темряву світлом ручних ліхтариків. А я до самого ранку без сну лежала під своєю ковдрою та слухала далеке відлуння їхніх голосів: Марииина! Ааааня! Натааааша!
Настає ранок, і я виходжу на ту площу, де ще позавчора танцювала з дівчатами на нашій щоденній дискотеці. Мені сумно за них. А ще мені сумно за Прохора. Бо цього вечора вже ніхто не пустить його до санаторію.
Коли в пофарбовані блакитною фарбою ворота в’їжджає машина моїх батьків, я починаю ридати і вже не можу стримати сліз. Мама вистрибує з машини і біжить до мене. Вона така рідна, я ховаюся в її обіймах. 
— То жах якийсь, — я чую голос тата. Він говорить до старого сторожа, що зачиняє за машиною стулку блакитних воріт.
— Не те слово, — прокурено хрипить у відповідь сторож. — Але то таке, знаєте, не вперше. Років тринадцять тому вже було схоже. Тільки то були хлопці. Полізли до водонапірної вежі і втопились. Ох дурні… В пам’ять про них прямо під тою вежею і встановили хрести. Звісно, то не могили. Але люди туди ще довго носили квіти.

Жовтень 2014 року

Вежа височіє прямо перед нами. Це пузатий резервуар, піднятий на залізобетонних підпірках якомога вище над землею. Мені здається, що вона ледь помітно похитується від вітру. 
Прохір іде поруч зі мною. Він мовчить, але я відчуваю на собі погляд його чорних очей. Не озираючись, я намацую його долоню та стискаю її. Рука в Прохора холодна, і я намагаюся її зігріти. В ніс б’є запах тухлих яєць, але я не звертаю на нього уваги.
Десь тут мають бути ті чотири могили, про які колись давно говорив старий сторож. Мені здається, що я просто мушу знайти їх. Неначе саме тоді я нарешті зрозумію, що саме сталося з моїми подружками тринадцять років тому. Рука Прохора вислизає з моєї долоні, та я не зважаю. Я залишаю його позаду і починаю обходити водонапірну вежу по колу. Ось і вони. Чотири металеві різьблені хрести з виграйованими фотографіями на них.
Я дивлюся на чорно-білі вицвілі знімки. На молодих хлопців, які поглядають з них. Вони такі вродливі, юні, безтурботні. Один з них видається мені знайомим. До болю знайомим. Таким знайомим, що я забуваю дихати. 
«Коваленко Прохір Дмитрович. 1971-1988»
Моє серце калатає. Хлопчик з рокобільним чубом позирає зі знімку з насмішкою та викликом. І очі в нього чорні-чорні.
Вітер плутає моє волосся та збиває рюкзак з мого плеча, а я все не можу відвести погляду від фотографії. Запах тухлих яєць стає сильнішим. Я намагаюся знайти в собі сили, щоб оглянутися назад. Я боюся того, що позаду мене стоїть вже не мій Прохір — не той чоловік із сіточкою маленьких зморшок довкола очей, якого я знала. Можливо, тепер за моєю спиною застиг стрункий сімнадцятирічний хлопець, яким він був на момент своєї смерті. Але насправді я боюся того, що позаду мене стікає водою роздуте блідо-синє тіло зі скуйовдженим волоссям та випалим з рота опухлим язиком.
Мені здається, що я стою так вже цілу вічність. Прохір мовчить і не рухається. Але я відчуваю на потилиці погляд його чорних очей. Я приїхала у старий санаторій за відповідями. І я їх все-таки знайшла. Я відчуваю, як по щокам котяться сльози. Я все ще не можу змусити себе повернутись.

Кінець