Читати книгу - "Неприємні сусіди, Олена Лук'янова"

Розділ 1.

Михайло жив на третьому поверсі, навчався в кораблебудівному, любив важкий рок і віддавав перевагу рваним джинсам та футболкам навипуск. Поверхом вище мешкала його сусідка Вікторія, майбутній економіст. Вона слухала виключно вітчизняні хіти, носила мініспідниці та туфлі на високих підборах. Здавалося б, нічого спільного, але дещо їх поєднувало — спільне вигулювання домашніх тварин у сквері біля будинку. Вигулювали вони не разом, але водночас. Вона приносила свою живність на руках і садила в траву. Робила так тому, бо замучилася б тягнути Кузьму на повідці. Кіт гуляв неквапливо: зупинявся, довго принюхувався й оглядався, вивчав мурах і жуків, спостерігав за пташками, інакше кажучи, всіляко гальмував, а його господиня не любила, коли буксують, хай навіть коти. Її сусід з'являвся у сквері із собакою. Точніше, з маленьким і волохатим песиком, що діловито насіває по доріжках.

           Віка, побачивши псину вперше, відкрила рота від подиву:

— Що це за мітла?

— Собак, чи що, жодного разу не бачила? Це йоркширський тер'єр, — пояснив Михайло солідно.

— На клоуна схожа, — сказала вона, розглядаючи бантик на голові собаки та смугасті шкарпетки на лапках.

— Сама ти клоун, — парирував він. — Джессіка, йдемо.

Собачка слухняно потрусила за господарем. Дівчина засміялася:

— Пилозбірник… у шкарпетках!

Сусід зміряв її принизливим поглядом.

— А у тебе непіднімний жир трест! — не залишився він у боргу.

Хлопець, звичайно, перебільшував, але Кузя, і справді, виріс великим вгодованим котом. Увальнем. У бійки із родичами не вступав і на провокації кішок не піддавався. Словом, був самодостатнім котом. Індивідуалістом.

           З того часу й почалося. При зустрічах у сквері Віка не втрачала можливості підчепити Михайла, а він при нагоді злив її.

— Чому собака без намордника? — поінформувалася вона суворим голосом. — Подзвоню, кому слід, і її заберуть у розплідник. З метою безпеки.

— Дзвони, дзвони, — дозволив він. — Тільки Кузьку сховай, бо переплутають. Джессіка, на відміну від твого тюленя, вихований і розумний собака.

— Мітла вміє писати? — зістрила сусідка. — І читає тобі казки перед сном?

— Не те що твій, безмозкий. Спить, жере і сере. Ніякого толку, — парирував він.

— А чому вона пустила слину? Мабуть, скажена? — дошкуляла вона.

— На Кузьку подивилася і злякалася. Таке побачиш і заїкатися почнеш. Джессіка — аристократка, а він — холоп.

— Ой, не можу, аристократко! Лежить на подушечці, а довкола неї стрибають, кучері начісують, бантики змінюють. А ти, мабуть, її особистий перукар! Або стиліст. Вчися в'язати шарфи, взимку буде холодно.

Мишко не відставав:

— Не кіт, а непорозуміння. П'ятдесят кілограмів безглуздості. На холодець відгодовуєш?

— На тебе натягую. Дресую. За командою «фас» тікай і не забудь прихопити свою аристократку.

          Загалом, дві дорослі й цілком адекватні людини при зустрічах поводилися, як недозрілі школярі. Але зупинитись уже не могли.

— Ось це так! Кішка повз минула, а він і вухом не повів. Бідолаха! Позбавили Кузьму тілесних радостей життя.

— Ніхто його не позбавляв! Просто він розбірливий. На якусь не кидається.

— Може, він любить котів, а не кішок? — посміхнувся хлопець, намагаючись, щоб усмішка вийшла диявольською.

— Ну, тобі видніше, любить чи ні? — виразила вона.

— У якому сенсі? — насторожився він.

— У прямому. Малявки — собаки для гоміків.

Він аж почервонів.

— Повтори-но та повільніше, — сказав він із загрозою. — А краще за складами. Ато я погано почув чийсь комариний писк.

— Чеши, звідси й скоріше, поки я не розмазав тебе і твого кота асфальтом! — потер він кулак.

Вона прислухалася до попередження. З натугою підняла Кузю на руки та поспішила до будинку.

— Дивись, не надірвись. Хто тягатиме твого борова? Доведеться скидати його з балкона, — крикнув він услід.

Дівчина обернулася та показала середній палець.