Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Вікторія підіймалася сходами рідного гуртожитку, зітхаючи після кожного прольоту, немов старенька бабуся. Її смуток був не від втоми, не тому, що ноги вже не тримали, а через чергове розчарування — надії знову розтанули. Вона ледве дісталася додому після чергового прослуховування. Скільки їх уже було — й не злічити.

Щоразу повторювалося одне й те саме.
«Ви ідеально підходите на цю роль, але...» — за цим «але» зазвичай ішов змовницький шепіт:
— Ви ж розумієте, нам простіше взяти доньку (племінницю, коханку тощо) дуже впливової особи! Не засмучуйтеся, ви сподобалися режисеру, але й він не вільний у виборі!

Сьогодні вона не витримала й запитала:
— А навіщо тоді ви влаштовуєте ці кастинги, якщо все наперед вирішено й домовлено?
— Дитино, ми ж маємо створювати видимість, що тут усе чесно — жодних знайомств, і тим більше — ніяких «спальних місць»!

Після цих слів, сказаних їй нібито «по секрету», зазвичай асистентка закочувала очі до стелі й робила нещасне обличчя — мовляв, бачте, як тяжко нині простим трудівникам у шоу-бізнесі.

Тому екрани рясніли чиїмись родичами, протеже та іншими «обраними», які вхопили собі шматок ефіру.
Фільми знімалися за трафаретом, акторів запрошували таких самих шаблонних — із тієї ж бездарної когорти, яка мала «щастя» народитися в багатих і впливових родинах.

Вікторія не вписувалася в жодні рамки. Вона мала ту витончену, природну красу, яка стала справжньою рідкістю і втратила популярність на екранах, заповнених перекроєними, однотипними обличчями, які глядачеві вже важко було розрізнити. Лялькові зовнішності, однаково порожні голови — вірніше, відсутність мізків узагалі.

Та навіть не краса була її головною «проблемою».
Вікторія Мороз народилася не лише з аристократичним прізвищем — у ній жевріла Божа іскра, та сама дивовижна жіноча привабливість. Поруч із такою жінкою навіть найнікчемніший чоловік ставав лицарем. У ній було щось незбагненно чарівне — ніхто не міг пройти повз неї байдуже.

Чоловіки або шаленіли від неї, або жінки з тією ж силою ненавиділи її.
Навколо Вікторії завжди вирувало море інтриг, заздрощів, пліток і чуток.

Поки Віка ще навчалася в інституті, їй пощастило зіграти кілька другорядних ролей у фільмах. За це вона отримала цілу хвилю ненависті — настільки яскраво зуміла «переграти» вже визнаних актрис.

Після її першої появи на екрані здійнявся справжній фурор. І разом із ним — тонни хейту в соцмережах. Прихильники актриси, що грала головну роль, виливали на Вікторію жовч і заздрість — за її справжній талант.
Їй одразу приписали романи з режисером, головним актором, сценаристом (який, до речі, виявився жінкою — але це нікого не зупинило), а ще з кількома акторами «на додачу».

Бідолашна Віка ледве видерлася з тієї бурі, заховавшись із головою в дипломну роботу.
— До тебе прийшла слава! — сумно пожартувала тоді подруга.
— Твоя бабуся була такою ж! — тяжко зітхала мама й додавала напівжартома: — Навіть у сімдесят років вона втекла з кавалером. Ми ледве знайшли її аж в Іспанії. Не хвилюйся, це пройде... десь у дев’яносто!

Після цих слів уся родина заливалася реготом.
Історії про неймовірно привабливу бабусю передавалися в родині з покоління в покоління. Бабуся була неабиякою постаттю: через неї один відомий поет наклав на себе руки, славетний художник малював лише її портрети, а чимало видатних чоловіків билися за неї на дуелях.

Бабуся навіть була заміжня за справжнім принцом — щоправда, цей факт ретельно приховували.

Віка була настільки яскрава, що на другорядні ролі її перестали брати — а головні вже давно були розписані між «своїми»: родичами, протеже й «обраними».

Але й це було лише півбіди. Найгірше — те, що чоловіки будь-якого віку не могли пройти повз неї. Часто ролі їй пропонували лише за умови інтиму.
Пройти повз її харизму могли хіба що діти й старенькі. Та й ті — відчуваючи її теплоту — тягнулися до неї, як до солодкого морозива в спекотний літній день.

Вікторія завжди мала чимало шанувальників. І хоча вона намагалася триматися з усіма однаково стримано поза межами інституту, а з однокурсниками — по-дружньому, сварки й бійки все одно виникали доволі часто.
То двоє хлопців не могли поділити її, то їхні ревниві дівчата накидалися на Віку.
Кілька разів божевільні фанати вибивали двері її кімнати в гуртожитку. На щастя, обидва рази її не було вдома.

До всього іншого, Віка була людиною врівноваженою й доброзичливою.
Вона навчилася згладжувати конфлікти, заводила дружбу навіть із тими суперницями, що приходили «з'ясовувати стосунки».
Дипломатичну жилку вона розвинула в собі ще з дитинства — десь у п’ятирічному віці усвідомила, що хлопців до неї тягне, наче магнітом, і це неабияк дратує інших дівчат.

Про себе вона все зрозуміла доволі рано, тому навчилася тримати всіх — і друзів, і ворогів — на короткому повідку.
Характер у неї був легкий, життєрадісний. Усі конфлікти вона воліла переводити на жарт, а напругу розряджати загальним сміхом. Майже завжди їй це вдавалося.

Проте іноді доводилося й боронити себе фізично — для тих рідкісних випадків, коли дипломатія не діяла.
Піднявшись на свій поверх, Віка відчула знайомий, моторошний запах. Її милі африканські сусіди по гуртожитку знову смажили оселедець. Сморід стояв такий, що аж паморочилося в голові.
На всі зауваження вони лише усміхалися, показуючи свої білосніжні зуби, й повторювали:
— Усе харашо!

Віка всміхнулася їм у відповідь і рушила до своєї кімнати. Двері були старі, пошарпані, нашвидкуруч відремонтовані після недавнього зламу.
Усі зароблені гроші вона витратила на погашення кредиту за навчання. На нові двері не вистачало. Тому Вікторія так відчайдушно потребувала роботи.
Вона вже серйозно замислювалася: може, залишити свої мрії, спуститися з небес на землю й піти працювати офіціанткою в місцевий ресторан, поки її ще звуть.