Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Та щоразу відкладала це рішення, йдучи на чергове прослуховування, обіцяючи собі:
«Якщо не візьмуть сьогодні — усе, йду носити таці!»

Знявши в тісному передпокої чорні замшеві чобітки, Віка пройшла у ванну, сполоснула їх від багнюки, що налипла. За вікном панувала пізня осінь — з брудом і розбитими дорогами.
Повісила своє улюблене червоне драпове пальто на цвях, а зверху — модний капелюшок.
Дівчина завжди вдягалася зі смаком і стилем. Ніхто не повинен був здогадуватися, у яке складне становище вона потрапила.

Повільно пішла на кухню. Треба було зігрітися — вона промерзла до кісток, поки йшла додому.
Сьогодні, як ніколи, накатило таке відчайдушне зневірення, якого вона ще ніколи не відчувала.
А Віка завжди була веселою, безжурною, здатною зарядити енергією кожного навколо.

«Зараз вип’ю гарячого чаю — й на душі стане легше!» — подумала, потираючи змерзлі руки.
Заварила собі філіжанку терпкого напою, залізла на широке підвіконня й замріяно задивилася на вулицю.
Почав накрапати дрібний дощ, і по склу стікали краплі, розмиваючи обриси зовнішнього світу.

Вікторія допила чай і вже хотіла злізти, як раптом почула слабке нявкання.
Дівчина притулилася до шибки, намагаючись зрозуміти, звідки доносився звук. Але поряд не було ні балкона, ні відчиненого вікна.
Поверх, на якому вона жила, був останній — дев’ятий. Вище був тільки дах.

Вона вже вирішила, що їй здалося, як раптом знову почулося тихе, але настирливе «няв» — цього разу ще жалібніше.
«Мабуть, кошеня на даху!» — вирішила Віка й, прихопивши парасолю (бо дощ розігрався не на жарт), вирушила на пошуки.

Потрапити на дах було неважко — замок на дверях був радше для вигляду.
Туди часто лазили місцеві підлітки, і як би не намагались працівники ставити нові замки — ті все одно ламали.

Вікторія піднялася сходами й вибралася на дах. Видимість була поганою — дощ щосили лив з неба.
Вона дійшла до місця, приблизно навпроти свого вікна, й прислухалась. Раптом знову — «мяу»!
Зробила кілька кроків у той бік — і з подивом побачила мокру, сіру кішку. Та при її наближенні спробувала втекти.

— Маленька, не бійся! — лагідно промовила Віка, повільно наближаючись, щоб не злякати. — Йди сюди!
Було б добре взяти щось смачненьке для приманки, але про це вона згадала занадто пізно.
Щойно дівчина підходила ближче, кішка тікала. Так вони й рухались дахом — кішка тікала, Віка — повільно слідом.
Зрештою тваринка забилася в глухий кут і затремтіла з переляку.
— Усе добре! — заспокоювала її Віка.
Дощ перейшов у зливу, на небі почали миготіти блискавки, що чергувалися з громом. Треба було якнайшвидше йти звідти.
Нарешті Віці вдалося зловити кішку.
— Йди сюди! Та ти вся мокра! — промовила вона, ніжно притискаючи її до грудей.
Парасолю вона затисла під пахвою, та та похитнулася й доторкнулася залізним кінчиком до громовідводу.
У цю мить, ніби хтось на небі тільки цього й чекав, блискавка вдарила в той самий громовідвід.
Заряд пройшов парасолею і вдарив Вікторію Мороз просто в серце. Світло померкло. Останнє, що побачила дівчина у своєму житті, — яскраво-жовті очі малої сірої кішки.

***

— Що це було? — Віка прокинулася з дивним відчуттям у всьому тілі.
Світ розпливався перед очима. Кольори стали тьмянішими, неначе крізь блідо-зелені лінзи. У полі зору — ткана доріжка просто перед обличчям із дуже великим візерунком. І якийсь стовп.
У тілі з’явилася дивна легкість.
Вона заплющила очі й знову відкрила — нічого не змінилося.
«Може, зір погіршився? — подумала вона, боячись поворухнутися. — Невже мене справді вдарило блискавкою? І я вижила?»
Останні події промайнули в голові миттєво: кішка, дах, дощ, гуркіт грому. І насамкінець — яскравий спалах!
Несподівано збоку почувся стукіт, який вивів її з заціпеніння, ніби хтось гримнув дверима.
Раптово різко запахло смаженою рибою і ще десятками страв. Аромати були настільки яскравими, що вона вловила навіть запах свіжої риби та різкий запах крові.
З нюхом коїлося щось дивне — стільки запахів вона ще ніколи не відчувала. Та й слух, здавалося, загострився — навіть найменший шурхіт звучав болісно.

Лежати далі не було сенсу. Схоже, після удару блискавки Віка вижила, хоч і не зовсім здорова.
Вона спробувала підвестись, але змогла лише стати на чотири кінцівки.
Дівчина озирнулася. Справді — вона лежала на підлозі, дерев’яній, обличчям до килимка.
Та все здавалося якимось дивно збільшеним, наче вона потрапила до країни велетнів. Стовп виявився ніжкою стільця.

Віка потерла очі — і в наступну мить з диким криком підскочила: побачила свої руки. Точніше — не руки!
Це були лапи. Котячі. Справжні.
«Я збожеволіла?!» — подумала перелякано, бо й усе тіло було котячим!
Чотири лапи, пухнастий хвіст, сіра кудлата шерсть.
— Аааааа! — закричала Віка, крутячись, аби краще роздивитися себе.
«Я — кішка?!» — ця думка була настільки дикою, що вона не могла отямитись.
Вона стрибала, крутилась, намагалася зловити свій хвіст.

Зрештою, знесилена, сіла й із найнещаснішим виглядом вдивлялася у свої лапи.
Розглядала м’які подушечки, випускала й втягувала кігтики, повертаючи лапи то так, то інак.
Та як не крути, лапи не ставали руками.

«Виходить, я померла й перетворилася на кішку?» — дійшла вона до неймовірного висновку, але не хотіла його приймати.
Усвідомлення того, що тебе вже немає, що ти мертва — було болісним. Але ще страшніше — бути твариною з людською свідомістю й пам’яттю…

«Стоп! — зупинила себе Віка. — Якщо я стала кішкою, то й думати мала б по-котячому! А я мислю, як людина! Може, ми з кішкою помінялися тілами?»

Думки, одна страшніша за іншу, били по й без того ослаблій свідомості Вікторії.
«Що мені тепер робити? — була вона в такому шоковому стані, що навіть не намагалася щось вирішити. — Я померла… А як же мої рідні? Моє тіло лишилося там, на даху, а я тут, у тілі кішки? Хто скаже мамі, що мене більше нема? А може, це просто жахливий сон?..»