Читати книгу - "Боротьба за Шевченка триває, Дар’я Зелена"

9 березня. Книгарня. В навушниках грає пісня «Думи». Я вдивляюся в новенького «Кобзаря» на полиці. Він пістріє кольорами, неначе кличе: « Візьми мене! » А я все тягнуся у самий куточок полиці і дістаю тонесеньку книгу зі згубілою та потертою обкладинкою. Теж «Кобзар», тільки-от рік випуску не 2025, а 1840. « Невже я знайшла оригінал у звичайній книжковій крамниці?» — збентежено думаю та починаю гортати сторінки, що вже пожовтіли від часу. « Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» — звертаються вони до мене. Я пригадую Революцію гідності, коли була ще дитиною. Київ. Барикади. Сергій Нігоян промовляє ті рядки з такою щирістю в очах, з таким потужним закликом до суспільства. Той день став для мене уособленням демократії, свободи слова та права вибору народом свого шляху. « Батько нашої нації, — промовляю я раптом, — основоположнику нової української літератури, чому нам знадобилося стільки часу для того, щоб зрозуміти твої рядки? Щоб зрозуміти, хто насправді нам друг, а хто — ворог?» Я питаю себе про це весь час, поки йду до каси. Отримаю решту у вигляді купюри номіналом 500 грн з портретом Тараса Шевченка. «Який збіг», — посміхаюсь.

Вийшовши надвір, я опиняюся в Харкові. Прогулюючись нині сірим та сумним містом, що колись грало барвами, зазираю за ріг будинку і бачу величезне графіті на сімнадцятиповерховому будинку. З нього на мене дивиться портрет Кобзаря. Я закриваю очі, немов бачу який сон. Зараз я прокинуся, і нічого переді мною не буде — лише моя кімната в сяйві місячного світла. Відкриваю очі знову, опиняюся в селі Бородянка, під Києвом. Переді мною розстріляний памʼятник. Я впізнаю те обличчя попри численні сліди від пуль. Воно таке похмуре й зосереджене. Таке, від якого віє незламністю. Наді мною несподівано нависає пелена, наче туман, що спустився над містом. Я примружую очі та намагаюсь вдивитися вглиб тієї пелени. Далеко бачу білборд, а на ньому — знайомі рядки з поеми «Кавказ», ті самі, що я бачила в книгарні. До мене наближається місто Балаклія, що було звільнено від окупації у вересні кілька років тому. Саме тоді українські військові зняли ворожий плакат, під яким довгий час ховалося обличчя нашої нації, промовляючи: « Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Саме в місті Балаклія.

Залунала повітряна тривога, я спускаюсь до укриття. Там сидять прості люди, такі ж, як я. У кожного і кожної з них в руках «Кобзар». Я чую, як шепотом вони читають рядки з «Катерини», поеми «Сон», а подекуди чую наспівування вірша « Садок вишневий коло хати» біля колисок. Поруч зі мною на лаву сідає гарно вбраний низенький чоловічок з довгими вусами. Я повертаю голову — нікого, лише мій «Кобзар». Я беру його в руки та оглядаю з усіх боків, а далі лише глибоко зітхаю: « Кобзаре, о великий Кобзаре, якби ж не твої твори, якби ж не твоя любов до рідної землі, що ніколи не стихала, попри всі заборони та марні сподівання! Якби ж не твоє гостре слово, що надавало значущості кожному рядку, якби ж не твоя історія, що розлетілася далеко за межі України! Чи була б ця країна сьогодні вільною? Чи була б вона єдиною? Незважаючи ні на що, твої заклики тепер чути звідусіль, вони переливаються тихою мелодією в крик душі й ніколи не стираються в памʼяті! Тобі сьогодні 211 років, а ти, неначе підкорювач рекордів Гіннеса, живеш у наших серцях дотепер. Ти надихаєш не одне покоління, тебе перечитують в кожній хаті по кілька разів та вивчають уривки з твоїх творів. Про тебе розповідають у поезії та в прозі. Навіть зараз я пишу про тебе нариси в блокноті, сподіваючись, що ніколи не забуду цей день. День, коли на світ народився не просто поет і прозаїк, не просто гравер, живописець, етнограф, мислитель та громадський діяч — а Національний герой, символ України та її незламності».

Невдовзі лунає відбій повітряної тривоги, я виходжу на вулицю. Крізь голі дерева починає пробиватися проміння сонця, воно освітлює землю та дахи будинків. Я вдихаю свіже повітря, сповнене ароматами книг та шоколаду. Поблизу бачу кафе, вщент набите людьми. Вони спілкуються, жартують, співають пісень. Та в суміші цих голосів я чую одне слово, таке коротке, але сповнене всіх емоцій світу. Це слово: «Перемога».

Кінець