Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Генрі смиренно сидів на софі, водячи очима за маятником годинника. Тік-так, тік-так. І кожні півгодини з домика над циферблатом вилітала металична зозуля на пружині, видаючи неприємний оглушливий крик. Ку-ку! Ку-ку! Тік-так, тік-так.

Так минуло вже кілька днів. Гувернантка та вчитель математики марно намагалися щільно нагодувати його, зацікавити заняттям або вчасно покласти спати. Батько підлітка виїхав із дому, сказавши, що повернеться не раніше ніж за два тижні.

Живучи самотньо й покинуто, хлопець став зовсім замкненим.

Того вечора за вікном лютувала буря. Гроза зібралася чорними хмарами й нависла над особняком Маннів. Загрозливі, страшні блискавки розривали небо сніжно-білими струмами електрики. Занавіски хиталися.

— Молодий пане, треба повечеряти! — Знову зітхнула гувернантка.

Генрі перевів на неї погляд:

— Спочатку померла мама, потім тато поїхав. Навіщо мені їсти, якщо я більше нікому не потрібен?

Добра, але малоосвічена жінка остовпіло дивилася на юнака. Вона розгладила складки на своєму витертому коричневому платті в сіру велику клітку й сумно подивилася в підлогу. Мереживо її чепця хиталося в ритмі занавісок, підганяне вітром, що гуляв кутами великого будинку.

— Як скажете, пане. — Не знайшовшись, що відповісти, вона лише змушена була погодитися з його грубою поведінкою. Злий хлопчина.

Генрі був злим. Він завжди був маленьким вовченям, яке норовило вкусити руку, що його годувала. Батько звинувачував у цьому матір, а вона відповідала, що хлопчик — копія батька. Хоча, зсередини правди ніколи не видно.

Генрі вважав, що схожий на батька. Але чи міг тоді він його покинути?

Виснажений власними думками та недоїданням, він уперше за день дозволив собі не сидіти з рівною спиною, не тримати її строго, не витримувати плечима весь тягар напруги. Як навчав батько.

Він був колишнім військовим, але після травми, несумісної зі службою, подався в науку. В математиці він був так само вправний, як і у конструюванні зброї. Швидко зробив собі ім'я. На зароблені гроші збудував цей особняк. Але сусіди казали, що ця земля проклята, і щастя в будинку не буде. Батько відмахувався, а потім померла мати.

Стосунки між батьком і сином теж загострилися, стали холодними й напруженими. Голова Маннів зовсім не знав, про що говорити з дітьми. Міг лише наказувати: «Вчися».

Генрі ліг на софу. Він поклав голову на м'яке підголів'я, обтягнуте потертим фіолетовим шовком із вишитими золотими жар-птицями. Його темне волосся розкуйовдилося, і він почав водити пальцем по візерунках, ні про що не думаючи.

Навіть якщо жити з батьком, без матері, було важко, він так хотів, щоб голова Маннів проводив із ним більше часу, щоб іноді грав у м'яча або разом гуляв із собаками. Сльози туги навернулися на очі Генрі. І в той момент, коли хвилина слабкості майже перемогла його — відчинились двері в прихожій.

Гуркіт грому вдарив у вуха Генрі. Він підскочив. Його великі очі, повні сліз, миттєво висохли. У світлі блискавки, що роздирала небо на частини, стояв силует Манна-старшого. З його тонкого плаща капала вода. Але найгіршим було те, що він когось тримав за руку. Когось низького й худуватого.

— Чого сидиш у темряві? — Басом промовив батько, коли двері за ним зачинилися. Він дернув ланцюжок лампи, що стояла на трюмо в прихожій. Слабке світло залило підлогу, викладену світлою плиткою, на якій вже утворилися дві брудні калюжі. Не роззуваючись, він зайшов у хол, хлюпаючи водою у важких армійських чоботях, і підійшов до переляканого Генрі. — Це Дональд. Називай його братом.

Тоді Генрі вперше придивився до «карлика» поруч. Це виявився не карлик, а дитина. На вигляд йому було не більше трьох років. Так подумав Генрі, бо ніколи не бачив дітей молодших за себе з тих пір, як переїхав до особняка.

Родина жила замкнено й відокремлено. І, бачачи лише прислугу, матір і батька, Генрі, здавалося, повірив лише в те, що старіння і смерть неминучі. А тут з'явилася людина, яка дихала життям — була занадто маленькою.

Дитина шморгнула носом і стерла краплі з обличчя мокрим рукавом плаща.

Батько зайшов у кухню і покликав гувернантку. Вона вже спішила з рушниками та гарячою водою в тазі.

— Ти Дональд, так, Дональд? — Вона підбігла до дітей. — Тобі сім? Твій тато сказав, що тобі сім років.

Дитина несміливо кивнула.

Сім. Ця цифра раптом спалахнула в голові Генрі. Сім років тому йому було сім. І у цьому віці померла його мати. Лікарі називали причиною її смерті хворобу туги.

Дивлячись на брудне й сопливе обличчя хлопчика, якого батько наказав називати братом, Генрі не бачив спільних рис. Але чи може бути так, що смерть мами спричинив не будинок, а... розчарування?

Гувернантка повела Дональда на другий поверх, щоб швидше допомогти йому помитися.

Генрі дивився на спорожнілі сходи приглушеним поглядом. Чи може бути так... Що тепер його життя знову назавжди зміниться?

Смирно жити разом у них не виходило. З тих пір, як рудий і сопливий Дональд з'явився в їхньому домі — життя Генрі стало у рази, у рази нестерпнішим.

Батько рідко з'являвся на порозі будинку: ночував в інституті, займався розробками нових формул, законів і порядків. Там же закохався в жінку. Він не привозив її до дому, але слуги шепотілися, що вона вже народила нового хлопчика.

Сопливий Дональд плакав по ночах. А вдень, з опухлими очима, вчився разом із Генрі математиці.

Коли батько з'являвся в будинку, він кликав на аудієнцію вчителя, а потім Дональда. Генрі в його житті взагалі перестав існувати. Як стара частина забутих спогадів. Він був як непристойний листа, який п'ятнадцять років тому варто було спалити в каміні, але рука не піднялася це зробити.

Справді минув рік. І ще один.

Генрі виповнилося шістнадцять. Дональду — дев'ять.

Вони майже не спілкувалися. Генрі зрідка зривався на своєму «названому братові» через образи й біль, глибоко засіли всередині нього. За ці два роки він став владним, істеричним і ще злішим. Він більше не замикався, а навпаки — хотів кричати вголос.