Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

 Присвячується всім, хто вчиться любити через

мовчання і знаходити слова там, де їх бракує.

Катя поверталася потягом із Запоріжжя додому. Подорож несла тепло спогадів і легкий смуток — після розмов із батьками, які завжди закінчувалися швидким прощанням. Вона знала, що батьки радіють її від’їзду тихою радістю — їм удвох було затишно в їхньому світі

Але найбільше її приїзду радів дідусь. Він готувався, як до свята: вдягав старий зелений светр, чаклував над плитою, де шкварчали котлети, а запах цибулі й картоплі повертав Катю в дитинство. Його посмішка, трохи хитра, змушувала її сміятися

Мама й тато залишалися собою: давали гроші, бо не знали, що подарувати, обирали потрібне, але не близьке. Дідусь же приносив не лише шоколадки чи сніданки, а й відчуття дива: кіно, музей, морозиво на лавці без поспіху.

Катя поверталася до квартири, яку залишив їй дідусь. Її простір, її спокій її пам’ять.

У купе потяга Запоріжжя–Київ дихалося легко. Катя любила запах вологого повітря й металу, скрип полиць і мерехтіння вогнів за вікном. Потяг гойдався, а нічне місто повільно пливло повз.

До купе підсіла дівчина, жвава, з розпатланим пучком на голові. Вона дістала дзеркальце, зняла макіяж, намастила крем і видерлася на верхню полицю, швидко захропівши. Її хропіння, гучне для такої тендітної постаті, змусило Катю всміхнутися.

Маленький хлопчик, що їхав із бабусею в купе, прошепотів: «Хропить, як ти, бабусю». Його тихий голос і лукавий погляд розвеселили Катю.

У Дніпрі до купе зайшов чоловік. Катя підвела очі й розгубилася — його впевненість і втомлений погляд одразу притягнули увагу. Він спокійно, з неквапливою впевненістю степової ночі, сказав:— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Катя й бабуся з хлопчиком відповіли тихо.

Чоловік був вродливим: високий, широкоплечий, із теплою усмішкою й неслухняним чорним волоссям, що спадало на чоло. Його очі видавали втому довгої дороги.

У купе йому здавалося тісно. Він піднявся на верхню полицю, яка злегка прогнулася під його вагою. У джинсах і сірій футболці, він тримав дорожній костюм у чохлі та акуратний шкіряний портфель, наче ніс обов’язки, від яких хотів утекти. Заснув швидко, дихав рівно і глибоко.

Лежачи на нижній полиці, Катя дивилася вгору, де тіні від ліхтарів гойдалися на стелі. Вона думала про нього — незнайомця, який заснув поруч, але здавався близьким. І про себе: ким вона хоче бути?

Катя згадала слова з лекції: «Особистість — це вибір, який ти робиш щодня». Вона подумки всміхнулася, відчуваючи, що ця мить у потязі — її вибір

Можливо, вона давно прагнула змін, але лише тепер це відчула. Вона не хотіла бути, як батьки: обережною, замкненою, під впливом страху. Вони вчили її стриманості, але не вчили жити.

Катя вирішила без гучних слів: не боятися, відкриватися, цінувати можливості. Вона захотіла закохатися — у життя, у себе, навіть у його неймовірну усмішку. «А раптом усе тільки починається?» — подумала вона, дивлячись угору.

Ліхтар промайнув за вікном, полиця тихо скрипнула. Катя заплющила очі, і їй наснився сон

Катя йшла полем маків, червоних і густих. Пелюстки лоскотали її пальці, а вітер шелестів у вухах, наче розповідав таємницю.

Катя відчула себе вдома, хоч не знала, де це. Раптом поле змінилося — вона стояла серед ромашок, як у дитинстві на дідусевій дачі. Вона збирала квіти, відчуваючи легкість у серці.

— Катю, — покликав знайомий, хрипкий голос. Вона повільно обернулася, наче у воді. Він стояв серед маків, усміхаючись — той самий чоловік із потяга, але ближчий, рідніший.

Катя хотіла щось сказати, але промовчала.

Її розбудив м’який голос провідниці:

— Під’їжджаємо.

Сон ще тримався в думках Каті, але танув. Купе оживало: валізи стягували з полиць, зарядки ховали в рюкзаки. За вікном світало, туман клубочився над ярами.

Він спускався з полиці — зморений, але вродливий. Їхні погляди зустрілися, і його коротка усмішка видалася Каті теплою, ніби обіцянкою чогось нового

Катя відчувала відлуння того поля зі сну. Щось у ній змінилося — вона наважилася відкритися

Катя працювала консультанткою в культурній сфері, оживляючи музеї й галереї новими історіями. Її робота вимагала знань і серця, але власну історію вона ховала за планами й презентаціями. У потязі, серед скрипу полиць і мерехтіння вогнів, вона відчула: час розповісти і свою історію.

Вона працювала в консалтинговій компанії, що оживляла культурні проекти. Створювала стратегії для музеїв, шукала мову, якою минуле говорило з сьогоденням, і вкладала в це своє серце

Катя могла годинами говорити про автентичність робіт чи логістику виставок. Її робота поєднувала цифри й мрії, контракти й красу. Вона знала про ризики й підробки, але саме ця справа давала їй відчуття, що вона на своєму місці

Але коли йшлося про неї саму — дівчину, яка виросла в квартирі на розі Соборного і Миру у Запоріжжя, де пахло борщем і старими книгами, де лунали мамин голос і татове мовчання, — Катя губилася. Вона могла розповісти історію художника, але не наважувалася відкрити свою.