Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Чолов’яга нервував, пила так і не заводилася. Водій курив, розглядаючи, власне, пам’ятник. Оскільки вечоріло, фари в крана були ввімкнені й пам’ятник стояв як на долоні.

Засіяли його тижня півтора тому, не більше. І саджали явно наспіх: асфальт навколо пішов тріщинами, в одному місці через це злегка нахилився ліхтарний стовп. Стовп, зрештою, підперли розпинками та й махнули рукою, ліхтар все одно років сто як розбитий і не світить.

Головне ж — саджаючи, як завжди, не розрахували. Чи від пересердя перебрали із порошком. Стефан-Миколай про цей порошок днями розповідав дивні речі. Він колись ним цікавився, ну, в межах своїх розвідок щодо філософського каменя. Там, казав, рецепт хитромудрий, давній, його тримають у таємниці, але склад я вирахував. Гадаєш, навіщо з усієї макулатури, що ми приносимо, підручники та книжки, якщо їм півсотні років, сортують в окрему гору. П’ятнадцять років, виправила тоді Марта. А він: так, останній раз їх, схоже, зовсім притисло, термін скоротили. Так ось, вони їх потім спалюють. Але за особливих умов, тут я поки що плаваю. Знаю тільки, що отриманий попіл змішують із порошком із драконових кісток, риб’ячою мукою, додають пташиного молока — ні, не цукерок, Чепуруне, звичайного молока! — ну і закладають в основу лялечку, типу як макет майбутнього пам’ятника.

Тут, певно, лялечку зшили із вадою або порошок виявився надто концентрованим. Пам’ятник був уже у два людських зрости, але постатям не вистачало завершеності, пропрацьованості, не пам’ятник — меморіал сніговикам, що згинули в бою з весною.

Одна обтекла постать стояла, розправивши плечі, й протягувала щось на кшталт в’язки соломи — тільки під її руками солома ця перетворювалася на монети, які щедрим струмком лилися вниз, у долоні другої постаті. Цей другий виявився нижчого зросту й наче із горбом, чи що. Але при цьому його риси та одяг сформувалися краще. Принаймні достатньо, щоб Марта його впізнала.

Все було таке саме, як у сні. Високі чоботи, підбиті підковами. Тугий, запнутий на всі ґудзики мундир із широченною стрічкою для нагород. Сім орденів, а на додачу до них — восьмий, унікальний.

Обличчя… та найзвичайнісіньке, таке, що й не запам’ятаєш. І справа, знала Марта, не в тому, що пам’ятник іще не дозрів. Воно і в житті таке ж. Як щось і впадає в око — пласкувата чорна перука, точніше — три криваво-червоних волосинки, які пробиваються крізь неї й світяться у темряві. Але пам’ятники в нас безбарвні, по-перше, а по-друге, волосинок на ньому не буде. Навіть коли постаті сформуються до кінця.

І справа аж ніяк не в тому, що горгоніт не здатен відобразити такі тонкощі. Про ці волосинки ніхто ніколи не згадує, наче їх узагалі не існує. У жодному підручнику, на жодному портреті, в жодному випуску новин. Марта і сама вперше дізналася про них зі сну.

Табличка на постаменті спойлерила про те, що це, коли доформується, буде пам’ятник двом видатним діячам новітньої історії. Доблесному пану Ельфріку Румпельштільцхену, ветерану трьох Пацючих воєн, кавалеру всіх семи Кіноварних підв’язок, в останні роки життя — міністру фінансів при нашому мудрому правителі; а також — власне нашому мудрому правителю, пану Цинноберу… Далі йшов перелік не всіх, лише основних заслуг нашого мудрого правителя, ну і — «від вдячних жителів міста», авжеж.

Якраз коли Марта дочитувала, один із вдячних жителів навис над краєм колиски й гаркнув, перекрикуючи бензопилу, що нарешті запрацювала:

— Ну куди, бидь!.. Хочеш, бидь, гілкою по голові?!

Марта поглянула на нього гнівно й люто, але вирішила не зв’язуватися. Не сьогодні. До того ж — ну, він мав рацію, коли підходила, бачила ж, що до чого. Це ті, хто саджав пам’ятник, не здогадалися — і якщо не вживати заходів, за кілька днів голови підрощених постатей повтикаються у гілку старого дуба.

Дуб ріс тут, скільки Марта себе пам’ятала, і в усіх альбомах про Нижній Ортинськ про нього згадували як про місцеву пам’ятку. А виріс він наче століття два чи три тому — з паростка, подарованого місту після чергових мандрів графом Сіністарі. Граф був той іще вигадник: якщо вірити його нотаткам, паросток походив не звідкись там, а з острова Буруян… утім, місцеві якраз і вірили. Із дубом було пов’язано безліч легенд та вірувань, одні безглуздіші за інші. Правда ж полягала в тому, що на ньому давно вже не з’являлися жолуді, а в центрі величезного, бугристого стовбура чорніло дупло.

Донедавна тільки дві речі рятували дуб: статус пам’ятки і зграйка войовничих ортинськознавців, древніших за саму пам’ятку. Навіть дивно, що сьогодні жодного з них тут не було.

Марта відійшла й дивилася, як пила вгризається в кору. Зрештою, подумала, гілка є гілка, дуб від цього не змаліє.

Вона чула, як підішла й стала поряд із нею мачуха.

— Недоумки, — сказала Еліза. — Завжди одне й те саме: не вміють вчасно зупинитися. Прорахувалися, ну то що ж, зробимо ще одну дурість, нема чого втрачати.

— Привіт, — сказала Марта. — Давно чекаєш?

Еліза відмахнулася:

— Таке. Я якраз оформила на прохідній перепустки. Ходімо.

Вони перейшли через дорогу. Черга тепер дивилася підозріло, лісоруби вже нікого не цікавили. Навіть коли пролунав різкий, надсадний тріск і гілка загойдалася в ременях, що її охоплювали. Навіть коли з усього маху, наче таран, вгамселилася в колиску крана.

— Гей, куди це ви без черги?

Еліза й бровою не повела. Вони з Мартою пройшли вздовж бетонного паркану і різнорідного, роздратованого натовпу. Спершу Марта вирішила, що це все цингани, хто ж іще, але потім помітила у сутінках кілька знайомих облич: двірник дядь-Михась, одна зі шкільних куховарок, листоноша пані Зерена… Побачивши Марту й Елізу, всі вони відверталися. Натомість інші — незнайомі — кілька разів вигукнули навздогін щось про блатних, які всюду пхаються без черги.

— У нас… щось сталося? — обережно спитала Марта. — Що ми — теж… на завод?

Еліза сполотніла і міцно стиснула її руку. Вони якраз опинилися біля прохідної — величезної металевої брами з крихітною хвірткою. Біля хвіртки чергував охоронець у формі. Не звичайний лінивий та пузатий дідуган років за п’ятдесят — молодий, спортивний. І з кобурою на поясі.

Коли Еліза попрямувала до брами (і Марта за нею, вирвати руку було нереально), охоронець розвернувся до них так плавно й стрімко, що Марта навіть не здивувалася: що, і пістолет не вихопив?

— Вхід тільки за перепустками. І — я вже попереджав — сьогодні навряд чи…

Еліза мовчки показала йому дві пластикові карточки. Він зробив крок у бік, кашлянув:

— Вам до кого?

— До пана Ньєссена.

— Це прямо по двору, потім праворуч, побачите білий триповерховий будинок, вам на третій і в кінець коридору.

— Всюди, — сказала мачуха, поки вони перетинали двір, — всюди бардак. Відділ перепусток на одній