Читати книгу - "Дитя песиголовців"

вулиці, прохідна на іншій, з приватних справ пускають взагалі крізь хвіртку для донорів. І навіть тут ліхтарі толком не світять, ноги зламати можна на раз-два. А, ну і власне про справи. Пан Ньєссен — мій старий знайомий… — Вона затнулася, певно, на обличчі в Марти, хоч і було вже темнувато, помітила щось таке. — Ми навчалися разом, ще у школі. Я згадала про нього, бо, сама бачиш, із грошима коїться чортзна-що. Всі наші збереження… Якщо так і далі піде, на контракт точно не вистачить, і я не впевнена, що вистачить хоча б на гуртожиток. Не кажучи вже про… — Еліза махнула рукою, мовляв, сама розумієш.

Марта розуміла. Крім усього іншого, гроші можуть знадобитися на інші витрати. Рано чи пізно — точно знадобляться.

— Хочу тебе із ним познайомити. Він… непроста людина, але може нам допомогти. Якщо ми будемо достатньо переконливими, ясна річ.

— Я намагатимусь, — кивнула Марта.

Двері на третьому поверсі, в кінці коридору, були прикрашені скромною гравірованою табличкою «Директор заводу В. Ньєссен». Хоча за дверима сидів аж ніяк не директор, а цицькаста блондинка, років на п’ять старша за Марту.

— Пані Баумгертнер, — констатувала блондинка. — Заходьте, на вас чекають.

Кабінет у пана директора виявився невеликим і — несподівано — дуже домашнім, обжитим. Різномасті фікуси-традесканції у діжках та горщиках, килими на підлозі, у шафі — кілька полиць із книжками, причому явно читаними. Марта не здивувалася б, якби ходив пан директор у розношених, вицвілих капцях, але ні, він носив звичайний костюм і звичайні ж туфлі, новісінькі. А от вигляд мав такий, наче був старший за Елізу, причому років на десять; взагалі він був весь заокруглий, із пухлуватими щоками, із мішками під очима і з круглою ж, нещадно блискучою лисиною просто на потилиці.

Коли вони зайшли, пан Ньєссен розмовляв по телефону, крокуючи під вікном такою собі качиною ходою, і змахував вільною рукою.

— Так, — казав схвильовано, із придихом. — Уяви собі. Та ні, не просто так. Спершу, звісно ж: доброго дня, дозвольте привітати, ми чули, у вас нарешті довгоочікуване поповнення сімейства… — Він скривився, наче розжував вкритий пліснявою лимон. — І потім — як вони це вміють: ми би вам не рекомендували… С-с-суки.

Він помітив Елізу з Мартою, щедро почервонів, смикнув плечем, мовляв, та сідайте, сідайте, я зараз. Сказав у слухавку:

— Добре, мамо, я потім тобі… тут у мене… ну, може, пам’ятаєш, Еліза Варгас, так-так, саме вона. Та от, донька в неї вступатиме наступного року. Обов’язково. І тобі від неї. А, ще, чуєш, — гукнув він навздогін, — ти Гертруді не кажи. Їй зараз хвилюватися не можна. Я потім сам… так, і я тебе цілую.

Пан Ньєссен натиснув відбій і, суплячись, подивився на телефон.

— От, — сказав, — просто день новин. Ви вже даруйте…

— Припини! Нам взагалі пощастило, що тебе застали.

— А ви б і не застали, — пожвавився він. Поставив трубку на базу, підійшов до дверей: — Адель, принесіть нам… — обернувся: — Чаю, кави? Дві кави, ага, і трав’яний чай. І можете іти, зрештою, сьогодні субота, ви не мусите…

— Хлопчик? — спитала Еліза. — Чи дівчинка?

— Хлопчик, три і один, богатир! — Пан директор тріумфально потрусив у повітрі кулаком. Наче, подумала Марта, це він особисто народжував. — От зараз ми із вами поговоримо — і мчатиму до Гертруди у лікарню, там поки мама чергує. А в нас то форс-мажор, то аврал, ну і сиджу тут до ночі. Нові віяння в економіці, намагаємося іти в ногу з часом і відповідати на виклики сучасності. О, Адель, дякую, поставте на стіл, далі ми самі…

Він жестом вказав на диванчик, сам клацнув дверцятами бару, налив собі й Елізі по чарочці.

— За щастя новонародженого, — сказала мачуха. — Як назвали?

Пан Ньєссен ледве не вдавився. Він почервонів, здійняв брови, хилитнув щоками.

— Уяви собі, — відрубав. — Уяви собі. Я ж от про це якраз, коли ви зайшли… — Він замовк, було видно, що намагається опанувати себе. — Хто б сказав — нізащо б не повірив. У нас-бо в сім’ї традиції. З покоління в покоління, то одне ім’я, то інше. Пам’ятаєш, мого батька звали Карлом?

— Звісно, пам’ятаю.

— …А діда Вітольдом, ну і прадіда знову Карлом. І тут вони мені — мені! — телефонують. І, уяви собі, не рекомендують.

Пан Ньєссен підвівся, твердо крокуючи, повернувся до бару й знову налив. Випив не відходячи й налив ще раз.

Ну, подумала Марта, тепер тримайся. Пішло-поїхало. Вигляд він мав лютий, від м’якотілого дядечка й сліду не лишилося.

— Вони там собі вирішили, якщо нові віяння, то я вже списаний з рахунків. Хряка лисого їм! Не рекомендують вони. Це, бачиш, незручно. І може бути сприйнято наче натяк і претензія.

— Ти правда не знав? — тихо сказала мачуха. — Років п’ятнадцять уже.

Пан Ньєссен розвернувся всім своїм кулеподібним корпусом.

— Що «років п’ятнадцять»?! — спитав він так само тихо. — Це що ж, була офіційна постанова?

— Інколи обходяться і без офіційних. — Мачуха поглянула на Марту, наче вирішувала, чи можна при ній. — Розсилали щось на кшталт, як ти кажеш, рекомендацій. Із формулюваннями типу «небажано». Але ж він у тебе пізня дитина, так? Ти міг і забути.

— А начхати мені. Нехай закон приймають, тоді обговоримо. А без закону — бачив я їхні рекомендації. «Назвіть якимось схожим іменем», уявляєш! Схожим! Це яким, скажіть-но, якщо ваша ласка! Кар? Кал? Вони там шизонулися всі, жополизи й підстраховщики. Та яке відношення це давнє ім’я має до нашого вельмишановного…

Еліза гучно відкашлялася і підвелася:

— Знаєш, мабуть, ми невчасно. Іншим разом якось навідаємося…

Пан Ньєссен відмахнувся із досадою й утомою.

— Та облиш. І вибач, завівся я. На порожньому, взагалі-то, місці. Нерви ні к лихій годині. — Він сів нарешті сам, звідкілясь з-під стола жестом фокусника видобув трохи прим’яту пачку. — Не проти? У нас тут, бачиш, аврал з ранку до ночі. Переорієнтація ця, зі смертю Сміттяра багато доводиться з нуля… А у мене робочі місця, контракти на постачання по всій країні плюс близький закордон, і ми ж тільки нарощуємо обороти. Хай би що там собі навигадували столичні ці… — Він затягнувся, випустив густий струмінь диму. — Нічого, не самою тільки соломою. Експортом більше займемося, я взагалі хочу склад урізноманітнити й ефективність підвищити. Зрештою, цинганам теж потрібно за щось жити, от, дамо хорошим людям можливість підзаробити.

Пан Ньєссен ще раз затягнувся, струсив попіл у блюдечко й кивнув на Марту:

— А ти, значить, хочеш вступати до Дроссельмейєра?

— Так, — кивнула Марта. І несподівано для себе додала: — На педагогічний.

Пан Ньєссен, злегка здійнявши брови, поглянув на Елізу, хмикнув:

— Ну, це дещо складніше. На медичному в мене є людина, на економічному, на міжнародному, само собою. Але — пошукаємо. — Він ляснув долонями по стегнах і підхопився. — Пошукаємо! Справа хороша, професія потрібна. Отже, так: завтра в нас вихідний, у понеділок я на нараді і ще там є… коротше — у вівторок, так,