Читати книгу - "Танець недоумка"

у нас заблокували картки, від тебе вимагають повернути величезний кредит, а ти питаєш мене, чи хочу я чаю?!

— По-перше, нічого я не завалював. Я не підійшов роботодавцеві, таке буває. Це зовсім не значить, що я зробив щось не так.

— Гілю! За що я завтра куплю їжу?!

— Дві хвилини тому ти сказала, що завтра тобі не треба! Віро, заспокойся, й поговорімо.

— Через тебе в нас проблеми з банком, ти пів року не можеш знайти роботи, а я маю заспокоїтися?!

Я зробив повільний вдих і продовжив цілком буденним тоном. Можна сказати, безтурботним.

— А по-друге, Віро… Чому б тобі теж не спробувати кудись улаштуватися?

Віра аж сполотніла з обурення й шумно втягла ніздрями повітря.

— Я так і думала, що рано чи пізно ти станеш докоряти мені цим!

— Який же це докір…

— Отже, коли народилася Ельза, він був «за», щоб я сиділа з дитиною! Його ж робота важливіша! Краще оплачується! Цікава! Коли Ельзу потрібно було водити в усі ці гуртки й басейни, він теж не заперечував. Не питав, чи хочу я сидіти вдома. Не питав, чи не осточортіло мені день у день, як віслюкові, бігати по тому самому колу! А тепер, коли він облажався, я винна, що досі не знайшла роботи?!

— Віро, хто сказав, що ти винна…

Вона ніби не чула.

— Як ти це робиш? Хоч би що ми обговорювали, крайньою виявляюся тільки я! Навіть якщо ти завалив три співбесіди за один день, хто всрався? Правильно, Віра! Сидить удома, нічогісінько не робить та ще й питає «за що нам жити»!

Я був заскочений таким різким поворотом. У голові промайнуло два десятки варіантів відповідей, та я все ж не міг зважитися на якийсь один. Адже вибір полягав між перспективою посваритися, але довести свою слушність, або залишити все, як є, проковтнувши заодно і її обвинувачення… І я подумав, що занадто втомився для сварки.

На столі стояла моя вечеря, накрита прозорою кришкою. Акуратно лежали прибори… Чомусь стало шкода Віру, яка все це готувала. Я сходив помити руки й сів за стіл.

— Дякую, — я зняв накривку з тарілки. Віра, не обертаючись, кивнула. — Ельзу о котрій привезуть?

— Повинні вже ось-ось… Візьми вінегрет. І соус, зараз поставлю.

Ми завжди непогано ладнали, коли йшлося про їжу. Віра стерпно готує, а я жодного разу за всі ці роки не сказав, що щось не так. Не знаю, звідки це в її підсвідомості, але саме ця схема взаєморозуміння (вона готує — мені подобається) для неї надзвичайно важлива. Таким чином, процес споживання їжі (точніше кажучи, моє годування) для Вірки був неначе винесений за дужки щоденних проблем або сварок, за рамки втоми й перепадів настрою. І байдуже, чи потрібно це мені. На Вірину думку, просто так має бути.

Скільки разів мені хотілося поговорити з нею про щось або просто прогулятися разом увечері, а чи потримати її за руку, зрештою… Та я весь час наражався на перешкоду у вигляді готування їжі для мене ж. Тобто причиною того, що в неї не було часу спілкуватися зі мною, був я сам.

«Не буду ж я другий день годувати тебе тим самим!» — ця Вірчина фраза означала, що вони з Ельзою спокійно обійшлися б і вчорашнім рагу, але вона не опуститься до того, щоб годувати цим чоловіка.

Або таке:

«Віро, я просто хочу тебе обійняти!» — «Не зараз, я готую тобі вечерю!»

Ніщо не впливало на цей священний процес! Навіть коли ми сварилися й Віра не розмовляла зі мною три-чотири дні (між іншим, рекорд — одинадцять!), вона все одно не тільки дбайливо накривала на стіл, але й давала підказки під час їжі:

«Салат не забудь… Візьми соус до м’яса».

Це не означало, що Віра переставала ображатися й починала зі мною розмовляти. Ні. Їжа — це як санітари на полі бою: в їхній бік не стріляють, але через це бій не закінчується. Заради їжі Віра оголошувала часткове припинення вогню.

Що цікаво, вона готувала не те, що я люблю (по-моєму, Вірка ніколи навіть не цікавилася цим), а те, що вважала за потрібне. А мої несміливі побажання, висловлені ще на початку нашого спільного життя, сприйняла як зазіхання на свободу самовираження й спробу сісти на голову.

— Дуже смачно, дякую, — щиро сказав я.

Віра мовчала й далі дулася, але тепер у її очах причаїлася усмішка.

У двері подзвонили: сусідка привезла Ельзу. Вони з Вірою по черзі возили дітей у басейн. Через пів хвилини в кухню, як ураган, увірвалася донька й кинулася до мене, обійнявши за шию своїми тоненькими ручками. Їй було чотири. Вона була надзвичайно гарна, завжди усміхнена дитина.

— Скучила за тобою, — усміхнулася Віра.

— Татусю! Відгадай загадку! — вигукнула Ельза з виглядом людини, в якої виникла блискуча ідея. — Хто як їжачок, але в нього одна голка? Хто?

Вона обожнювала придумувати загадки.

— Ну… — я чесно спробував прикинути хоч якісь варіанти, але нічого не спадало на думку.

— Здаєшся?

— Е-е… Так.

— Це їжачок! — викрикнула вона, і її личко просто осяяло очікування мого «чому».

— Он як… І чому ж у бідолахи лише одна голка?

— Тому що Баба Яга поначіплювала на нього так багато яблук, що всі голки — обсипалися, а одна — залишилася!

Ельза аж пританцьовувала від захвату.

— Точно! — я навмисно ляснув себе по лобі.

— А ти не відгадав! А це ж була легка загадка!

Я підхопив доньку на руки, і ми почали мовчки тертися носами за звичаєм новозеландських аборигенів. Потім я міцно обійняв Ельзу, думаючи, що сказати Вірі зараз.

Пів години тому, на даху, мені здавалося, що рішення ухвалено. Потрібно припинити відправляти резюме у великі компанії й зосередитися на простіших посадах… Колись, сімнадцятилітнім пацаном, я вступав на біофак, мріючи про роботу в дельфінарії. Гроші так собі… І взагалі ніякого престижу (якщо не враховувати думку дітей)… Але ж натомість — яка робота! Колись думалося, що найкраща у світі. Чому б не спробувати зараз? Я знав, що це викличе у Віри істерику й, мабуть, навіть стане приводом для погроз забрати Ельзу й поїхати. Але ж ми обоє знаємо, що вона ніколи так не вчинить. «Треба бути цілковитою дурепою, щоб розлучитися з чоловіком у тридцять два і з дитиною на руках» — це її слова.

Так закінчилися мої роздуми на даху. І те, що я сказав Вірі наступної секунди, певним чином стало несподіванкою для мене самого.

— Мене запросили на роботу, — вимовив я. — Дуже хорошу…

Віра уважно подивилася на мене, піднявши брову.

— Тату, ходімо в мою кімнату! — Ельза зіскочила на підлогу і тягнула мене за руку.

— Зараз, доню, прийду…

І вона втекла. Віра відсунула стілець і сіла навпроти.

— Гілю, ти мазохіст?

— Чому?

— Ну, ось що треба мати в голові, щоб пів години сваритися зі мною через те, що в тебе немає роботи, і не сказати, що, виявляється, тебе кудись усе ж таки запросили!

— Це, Вірунчику, нічого не змінює, бо я відмовлюся.

Вона здивовано схилила голову, смішно наморщивши чоло.

— Ти вирішив довести мене до істерики?

— Просто ділюся з тобою… Я пройшов попередній відбір у Корпус Конкістадорів… Подавав заявку ще до знайомства з тобою… Вони пропонують контракт… Але планета дуже віддалена. І треба їхати з сім’єю.

— І?

На Віриних вустах грала іронічна посмішка.

— Що «і», Віро? Це чортзна-де! Подумай тільки: у момент стрибка…

Я раптом розгубився, подумавши,