Читати книгу - "Пітер Пен"

з господинею дому.

На все потрібен час, а за десять хвилин — саме стільки часу минуло, відколи троє бешкетників старанно дихали за шторами — Пітер Пен може встигнути багато.

Тож повернімось знову в дитячу.

— Все гаразд, — повідомив Джон і вийшов зі сховку. — Слухай, Пітере, ти що, справді вмієш літати?

Замість того, щоб обтяжувати себе відповіддю, Пітер просто облетів кімнату довкола і по дорозі перелетів через камін.

— Як високо! — вигукнули Джон із Майклом в один голос.

— Як чудово! — приєдналася до них Венді.

— Так, я чудовий, о, який я чудовий! — декламував Пітер, знову забуваючи про гарні манери.

Літати здавалось напрочуд легко, і діти спробували й собі — спочатку з підлоги, потім з ліжечок, але щоразу падали вниз, замість того щоб підійматися вгору.

— Слухай, як ти це робиш? — спитав Джон, розтираючи вдарене коліно. Він мав на диво практичний розум.

— Треба тільки думати про щось гарне і приємне, — пояснив Пітер, — і ваші прекрасні думки піднесуть вас у повітря.

Він ще раз показав їм, як це робиться.

— Ти такий прудкий, — сказав Джон. — Може, ти показав би нам це хоч раз трохи повільніше?

Пітер пролетів раз повільно, раз швидше.

— Я вже знаю як, Венді! — зрадів Джон, але невдовзі побачив, що ні, не знає. Нікому, крім Пітера, не вдавалося пролетіти аніскілечки, хоча навіть Майкл уже вмів читати двоскладові слова, а Пітер не міг відрізнити А від Я.

Звичайно, Пітер жартував собі з них, бо ніхто не може піднятися в повітря без чарівного пилку. На щастя, як ми вже згадували, рука Пітера була припорошена тим пилком, тож він надмухав його потрохи на кожного з дітей — і результат був неперевершений!

— Тепер лишилося тільки розправити плечі, ось так, — показав гість, — і летіти!

Діти стояли на своїх ліжечках, і відважний Майкл спробував першим. Він був ще не зовсім готовий, але зробив крок — і тут же перелетів через всю кімнату.

— Я лечу! — кричав він у повітрі.

Джон теж полетів і біля ванни зіткнувся з Венді.

— Як чудово!

— Як це дивно!

— Дивися на мене!

— Дивися!

— Дивися!

Вони й близько не були такі вправні й спритні, як Пітер, не могли стриматися, щоб не відштовхнутися від підлоги ногами, і тому буцалися головами об стелю, але все-таки для них уже не існувало нічого бажанішого. Пітер подав було руку Венді, але мусив забрати її назад, бо Дзенька дуже обурилась. Вони літали вгору і вниз, і в коло, в коло. “Божественно!” — так це назвала Венді.

— Слухай, — гукнув Джон, — чому б нам не вилетіти звідси?

Звичайно, він сказав це тому, що Пітер їх спокусив.

Майкл був готовий: йому хотілося знати, скільки часу знадобиться на те, щоб пролетіти мільярд миль. Але Венді вагалася.

— Русалки! — ще раз нагадав Пітер.

— О-о-о!

— А ще — пірати.

— Пірати! — підхопив Джон, насуваючи на лоба вихідний капелюх. — Вперед! Чого ми чекаємо!

Аж тепер пан і пані Дарлінги вибігли слідом за Наною з дому номер 27.

Вони зупинились посеред вулиці і задерли голови до вікна дитячої кімнати.

Так, вікно було зачинене, але кімната вся світилася, а найдивовижніше, від чого в них аж серце завмерло, — навпроти віконної штори виднілися три маленькі силуети у нічному вбранні: вони все кружляли і кружляли, але не на підлозі, а під стелею.

І не три силуети, а чотири!

Тремтячими руками батьки відчинили хвіртку, і пан Дарлінг вже збирався рвонути сходами нагору, але пані Дарлінг жестом попросила його ступати тихо. Вона старалася стишити навіть калатання свого серця.

Чи встигнуть вони добігти до дитячої кімнати вчасно? Коли так — яке це буде щастя для них! І всі ми зітхнемо з полегкістю, але тоді не буде про що розповідати. З іншого боку, коли вони не встигнуть, — тоді я урочисто присягаюся, що все врешті-решт обернеться на краще.

Так, вони могли встигнути до своїх діток, якби маленькі зірочки не стежили за ними. Ці зірочки ще раз прочинили вікно і найменшенька гукнула:

— Пітере, рушай!

І Пітер зрозумів, що тепер не можна гаяти ні секунди.

— Летімо! — гучно звелів він і тут же вилетів у ніч, а за ним — Джон, і Майкл, і Венді.

Пан і пані Дарлінги опинилися в кімнаті занадто пізно. Пташенята випурхнули з гнізда.

Розділ 4. Політ

Секундочку праворуч і прямо аж до ранку. Та-кий був, за словами Пітера, шлях на Небувалію. Але навіть перелітні птахи, які добре розуміються на картах і звіряються з ними, коли летять у вирій, не могли б нічого знайти за такими координатами. Отже, ви зрозуміли: Пітер просто бовкнув перше-ліпше, що йому стукнуло в голову.

Спершу його супутники сліпо довіряли йому і так незмірно захоплювалися польотом, що тратили дорогоцінний час, кружляючи довкола шпилів на церковних дзвіницях чи біля інших високих споруд, що траплялися їм на шляху і приваблювали їхню увагу. Джон і Майкл летіли наввипередки — і Майкл переміг.

Вони згадували з іронічною посмішкою, як іще зовсім недавно пишалися собою тільки тому, що могли облетіти довкола кімнати. Зовсім недавно. Але коли? Вони пролітали над морем, коли ця думка по-справжньому занепокоїла Венді. Джонові здавалося, що це вже друге море і що летять вони третю ніч.

Ставало то темно, то світло, діти то мерзли, то потерпали від спеки. Час від часу вони відчували напади голоду — чи, може, їм так здавалося (бо Пітер вигадав дуже цікавий і кумедний спосіб їх годувати)? Цей спосіб полягав у тому, щоб наздоганяти птахів, які несли у дзьобі здобич, придатну для людей, і відбирати її у них; тоді птахи кидалися навздогін і відбирали поживу назад. І так вони все летіли й летіли, весело наздоганяючи одне одного, миля за милею, аж поки нарешті розлучалися, з найкращими взаємними побажаннями.

Але Венді стурбовано зауважила: Пітер, здавалося, не знав, що це не зовсім чесний спосіб отримувати свій шматок хліба, та ще й ніби не здогадувався, що існують інші способи.

Звичайно, вони не прикидалися, ніби хочуть спати, — їм справді нестерпно хотілося спати, і це було смертельно небезпечно, бо як тільки вони засинали — тут же падали вниз. А що найгірше — Пітер із цього сміявся.

— О, знову звалився! — радісно вигукував він, коли Майкл раптом каменем падав вниз.

— Рятуйте, рятуйте! — кричала Венді, з жахом вдивляючись у розбурхане море далеко під ними. Аж тоді Пітер стрімко пірнав крізь товщу повітря і