Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

аж випустив із рук недоїдене яблуко.

– Заспокойся, пришелепкувата! – ледь не викрикнув він. – Гляди, там хтось у воді! То що, русалка?..

Весло лишилося в Рутиних руках, і вона скерувала човен до того місця, куди вказував Олесь.

– Подарувала тобі зір на свою голову! Ти тепер краще за мене бачиш! – незлостиво просипіла вона, вдивляючись у постать, що з мілководдя повагом рухалася на середину Десни.

Човен наближався все ближче, і в постаті вже можна було розгледіти дівчину, що в самій лише спідній сорочці заходила в воду. Дві тугих брунатних коси вже маяли за стрімкою течією.

– Холодно ще купатися, – помітив Олесь, і лише при одній думці про купання в цю пору його шкіра покрилася сиротами. – Певно, це таки русалка. Тоді нам треба плисти подалі звідси.

– Або причинна[13].

– О, тоді треба плисти ще далі!

Але човен, скеровуваний Рутою, вже наближався до дівчини.

Сонце йшло на захід. Воно пускало з-за хмар останні промені, що ніби прорізали небосхил і розмальовували все в рожево-пурпурове. У такому світлі дівчина видавалася ще таємничішою, і ще прекраснішою.

– Панночка не змерзла? – звернулася до дівчини Рута, підпливаючи дуже близько.

Дівчина, що уже по груди стояла в воді, підвела на Руту своє красиве личко.

Це було дівча років п'ятнадцяти. Її очі були заплакані, а все тіло здригалося від холоду.

– Пливіть собі! Яке вам до мене діло?

– Справді, відьмо, немає нам до неї жодної справи! Ну, хіба що, буде утоплена ночами снитися, але ти й так вві сні кричиш, тобі не звикати! – швидко заговорив Олесь. – Пливімо звідси, і хай топиться собі на здоров'я!

Дівчина зупинилася. Вона чекала жалю чи осудження, але така байдужість до її горя здивувала.

– Ти, паничу, безсердечний, як той камінь. Треба спершу запитати, чим ми їй можемо допомогти! Можливо, її слід завезти на глибину, щоб так довго в холодній воді не стояла, не мучилася задарма.

– Таку дівчину я б і сам втопити не відмовився б, – на весь рот посміхнувся Олесь.

Очі дівчини зробилися круглими. Вона переводила погляд то на Олеся, то на Руту, і раптом розридалася, закриваючи обличчя долонями. Тоді мандрівці, не говорячи одне одному й слова, взяли дівча попід руки й втягнули в човен. Вона не пручалася, лише ридала безперестанку.

– У тебе є родина, мале дурне курча? – запитала Рута.

Дівчина лише захитала головою.

– Я до них не повернуся! – заливалася сльозами вона.

– Та що такого сталося? Говори по-людськи!

– Відвезіть мене подалі звідси! Вони мене вб'ють!

Рута вивела човен на середину річки, питально поглядаючи на Олеся, а той одним лиш поглядом указав на живіт дівчати. Юнка була вагітна.

– Тебе як кличуть? – запитав у дівчини Олесь, поки Рута розводила вогнище на іншому березі ріки, якнайдалі від села.

– Настею, – усе ще схлипуючи й кутаючись у жупан Олеся відповіла вона.

– Насту-уня, – Олесь заспокійливо попестив дівчинку по голові. – Топитися вона надумала, ба! Топитися, Настусенько, – це остання річ! Гляди он, яка ти гарна! Це ж для жінки головне.

Олесь зловив недобрий погляд Рути, але продовжував.

– Ось, поглянь на Руту, наприклад! Ні сім'ї, ні даху над головою, руда й страшна, мов смерть, а нічого – топитися ж не лізе!

Грудка землі полетіла в бік Олеся, потрапивши йому просто в лоба.

– Ай!

– Трясця твоїй матері, паничу! Наступного разу це буде камінь!

– Бачиш, – сказав він пошепки до Настуні, – яка горда! Такі не ніколи здаються.

Запанувала тиша. Олесю здалося, що в тій тиші плакала вже Рута, але в густих сутінках він не міг побачити її сліз.

– То що там з тобою сталося, Настечко? – нарешті розвівши багаття й настромивши на рогатину дві великі рибини, якомога ласкавіше запитала Рутенія.

Дівчинка відповіла не зразу. Вона довго дивилася на вогонь і нарешті заговорила:

– У нас в селі є хлопець… Він такий… Кожна б хотіла, щоб він її додому з вечорниць проводжав. Ми через нього навіть билися якось. Але він уподобав мене. Довго за мною ходив, я уже чекала сватів, але він все не присилав. А потім у вдови на досвітках він мене умовив… казав, що все одно посватає, тільки потім… – і вона знову розридалася.

– Не прислав?

– Прислав. Тільки не до мене, а до Хвеськи-багачки! А я, як про дитя дізналася, сама не своя ходила. Йому розказати все не наважувалася, а як розказала, він відмовив, що то не його, що десь на стороні нагуляла… А я ж окрім нього ні з ким, Матір Божа все видить! Я ж його любила, запроданця…

Олесь і Рута обійняли дівча за плечі, заспокоюючи. А вона від того жалю ще більше пустилася в сльози й уже не намагалася їх зупинити.

– Сім'я в мене порядна, чесна, за законами людським й божими живе. Батько якби взнав, то убив би на місці. Я все приховувала, хустками підв'язувала, казала, що поперек болить. А це – сестриця в бані мене підгледіла. Сказала, що все татові й мамці розкаже. А як розкаже, не жити мені, ой не жити…

– Та хіба рідні уб'ють?

– Як не вб'ють, то зі світу зживуть, із дому виженуть. А я з сорому помру. То й топитися хотіла, щоб цього сорому не знати!

– Ох, дівча, – зітхнула Рута. – Кохатися не соромно, соромно від свого дитя відмовлятися! Не ти мала перед громадою червоніти, а голубочок твій сизокрилий. Дістати б мені його, я би йому показала, де на світі справедливість!

– Відьмо, тобі лише б над чоловіком познущатися та чари свої темні на ньому випробувати! – жартома сказав Олесь, про всяк випадок відсуваючись трохи вбік.

– Так ти справді відьма?

– Можна сказати й так.

– Зведи моє дитя! Заклинаю, поможи! – вчепилася в Рутину руку Настуня.

– Ні, навіть не проси, – відрізала Рута холодним голосом, відсахуючись. – Народити поможу, а зводити не буду.

Надія, що так миттєво загорілася в очах Настуні, так само миттєво й загасла.

– То куди ж мені… Одній із дитиною в світі… Я із села ніколи далі Козельця не виїздила.

– Любесенькі мої! – плеснув руками Олесь. – Чи ж це не фортуна наша? Ти ж можеш бути моєю малжонкою!

Дівча насторожилося, але юнчине серце йокнуло від такої щасливої несподіванки.

– Не справжньою дружиною, мала, – поклала руку їй на плече Рута. – Лише видавати себе за його дружину перед дядьком, щоб той дав гроші. Узагалі, раджу тобі не вірити цьому пройдисвіту, щоб потім знову не довелося топитися.

Олесь здивовано підняв брови.

– Ач, як багато ти про мене знаєш! А може, я насправді закохався,