Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

кепська. Як ви його знайшли?

Я йому пояснив.

– Це… вбивство? – запитав я слабким голосом.

– Схоже на те. Та й що б це зрештою могло бути? Дивна історія. Хто міг затаїти таку злість на старого бідолаху? Звісно, я знаю, мало хто його любив, але людину не часто вбивають лише тому, що її не люблять, отже, йому вельми не пощастило.

– Тут сталася ще одна дивна подія, – сказав я. – Мені сьогодні зателефонували й попросили прийти до вмирущого парафіянина. Коли я туди прийшов, усі були дуже здивовані побачити мене. Хворому було набагато краще, ніж у попередні дні, і його дружина категорично заперечила, що телефонувала мені.

Гейдок насупив брови.

– Це дуже й дуже підозріло. Вас вирішили прибрати з дороги. А де ваша дружина?

– Вона поїхала до Лондона на цілий день.

– А служниця?

– Вона на кухні – у протилежному кінці будинку.

– Де вона не могла почути нічого з того, що відбувалося тут. Паскудні справи. Хто знав, що Протеро ввечері прийде сюди?

– Він кричав про це вранці на вулиці, як завжди, своїм найгучнішим голосом.

– Отже, про це знало все село? Зрештою воно завжди знає про все. Вам часом не відомо, хто мав до нього якісь претензії?

Думка про біле обличчя Лоренса Реддінґа і його вибалушені очі прийшла мені в голову. Мене врятувало від відповіді човгання кроків у коридорі за дверима.

– Поліція, – сказав мій друг і підвівся на ноги.

Нашу поліційну силу уособлював констебль Герст, який мав надзвичайно поважний, але дещо стурбований вигляд.

– Добрий вечір, джентльмени, – привітався він із нами. – Інспектор буде тут через кілька хвилин. Тим часом я мушу виконати його інструкції. Я так розумію, що полковника Протеро знайдено застреленим – у церковному домі?

Він зробив паузу і з холодною підозрою спрямував на мене погляд, який я спробував зустріти з належним виразом свідомої невинності.

Він підійшов до письмового столу і заявив:

– Нічого не торкайтеся, поки прийде інспектор.

Для зручності читачів я подаю план свого кабінету.

Констебль дістав записник, послинив олівець і спрямував очікувальний погляд на нас обох.

Я повторив свою розповідь про те, як натрапив на тіло. Коли він її записав, – а це забрало певний час, – то обернувся до лікаря.

– Йому вистрілили в голову з близької відстані.

– З якої зброї?

– Я не можу сказати остаточно, поки ми не витягнемо кулю. Але з великою певністю припускаю, що куля вилетіла з пістолета малої конструкції – скажімо, з маузера-25.

Я здригнувся, пригадавши свою вчорашню розмову з Лоренсом Реддінґом і його зізнання. Поліційний констебль втупив у мене погляд своїх холодних риб’ячих очей.

– Ви щось сказали, сер?

Я похитав головою. Хай би які підозри виникли в мене, вони були тільки підозрами, і тому я мусив тримати їх при собі.

– Коли, на вашу думку, сталася трагедія?

Лікар завагався на хвилину, перш ніж відповісти. Потім сказав:

– Смерть настала близько півгодини тому. Але не раніше, у цьому можна не сумніватися.

Герст обернувся до мене.

– А служниця щось чула?

– Наскільки мені відомо, вона нічого не чула, – сказав я. – Але ви ліпше запитайте в неї.

Та саме в цю хвилину прибув інспектор Слек, він приїхав на автомобілі з містечка Мач Бенгем, що розташоване за дві милі від нас.

Про інспектора Слека я можу лише сказати, що ніколи не бачив чоловіка, який би з такою енергією намагався поводитися всупереч своєму прізвищу6. Він був темноволосий, з неспокійною і жвавою поведінкою, з чорними очима, які безперервно кліпали. Манери в нього були вкрай нахабними й брутальними.

Він відповів на наші привітання коротким кивком, схопив записник свого підлеглого, уважно його прочитав, пошепки обмінявся з ним кількома словами, потім підійшов до тіла.

– Тут уже, певно, все обмацане і зрушене з місця, – сказав він.

– Я ні до чого не доторкався, – сказав Гейдок.

– І я теж, – сказав я.

Інспектор протягом якогось часу дивився на те, що лежало на столі, й оглядав калюжу крові.

– Ага! – сказав він тоном тріумфу. – А ось і те, що нам треба. Годинник перекинувся, коли полковник упав грудьми на стіл. Він покаже нам час, коли стався злочин. Двадцять дві хвилини на сьому. Коли, ви сказали, жертва померла, докторе?

– Я сказав: близько півгодини тому, але…

Інспектор подивився на свого наручного годинника.

– П’ять хвилин на восьму. Я одержав повідомлення десять хвилин тому, за п’ять хвилин до сьомої. Тіло було знайдене близько чверті до сьомої. Я так розумію, що ви прийшли негайно. Скажімо, ви оглянули труп за десять хвилин до сьомої. Ви визначили термін смерті з точністю майже до хвилини.

– Я не можу вказати, коли сталася смерть, з абсолютною точністю, – сказав Гейдок. – Це приблизна оцінка.

– Але вона у вас досить точна, сер, досить точна.

Я спробував утрутитися до розмови:

– Щодо годинника…

– Пробачте, сер, але я сам поставлю вам запитання, які вважатиму необхідними. У мене мало часу. Тому вимагаю від вас абсолютної мовчанки.

– Так, але я хочу сказати вам…

– Абсолютної мовчанки, – відрубав інспектор, люто глипнувши на мене.

Я дав йому те, що він від мене хотів.

Він усе ще пильно оглядав письмовий стіл.

– Чого він тут сидів? – пробурчав він. – Він хотів написати записку? О, що це таке?

Він тріумфально підняв догори клаптик паперу. Він був такий щасливий своєю знахідкою, що дозволив нам підійти до нього й подивитися на папірець разом із ним.

То був клапоть мого канцелярського паперу, і нагорі стояла цифра 6:20.

– «Шановний Клементе, – так починалася цидулка. – Пробачте, я більше не можу чекати, бо мені треба…»

На цьому слові записка закінчувалася закарлючкою.

– Ясніше очевидного! – вигукнув інспектор Слек із тріумфом у голосі. – Він сідає сюди, щоб написати цидулку, а його ворог тихенько заходить у скляні двері і стріляє в нього, поки він пише. Що тут незрозумілого?

– Я лише хотів вам сказати… – почав я.

– Нічого не кажіть, сер, я не маю коли вас слухати. Зараз я пошукаю сліди.

Він опустився навкарачки й посунув до скляних дверей.

– Я вважаю, ви повинні знати… – вперто правив я своєї.

Інспектор підвівся на ноги. Він сказав із хвилюванням у голосі, але твердо:

– Ми поговоримо про це згодом. А зараз я попрошу вас, джентльмени, покинути приміщення. Будь ласка, вийдіть звідси негайно.

Ми дозволили йому виштовхати нас із кабінету, як дітей. Здавалося, минули години. Але було тільки чверть на восьму.

– Ну, от і все, – сказав Гейдок. – Коли цей самозакоханий осел захоче мене бачити, то скажете йому, нехай приходить до моєї приймальні. До побачення.

– Господиня повернулася, – сказала Мері, на мить з’явившись із кухні. Очі в неї були круглі й схвильовані. – Вона увійшла в дім хвилин п’ять тому.

Я знайшов Ґрізельду у вітальні. Вона здавалася зляканою, але й збудженою.

Я розповів їй про все, і вона уважно вислухала мене.

– Цидулка позначена цифрою 6:20, – закінчив я свою розповідь. – А годинник на столі впав, і стрілки зупинилися на позначці 6:22.

– Он як, – сказала Ґрізельда. – Але ти хіба йому не пояснив, що той годинник ми завжди ставимо на чверть години вперед?

– Ні, не пояснив, – сказав я. – Він не захотів мене слухати. Мої