Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

зі своїм помічником Госом. Він здався мені зовсім хворим сьогодні. Я хотів лагідно висварити його, бо він припустився деяких похибок у своїй службі, але, побачивши його бліде напружене обличчя, зрозумів: він почуває себе дуже зле.

Я сказав йому про це, але він став заперечувати, хоч і не вельми енергійно. Зрештою він зізнався, що йому й справді недобре, і прийняв мою пораду піти додому й лягти в ліжко.

Я поквапно з’їв ланч і пішов зробити кілька візитів. Ґрізельда поїхала до Лондона дешевим поїздом, який ходив у четвер.

Повернувся додому десь за чверть години до четвертої, маючи намір накидати бодай обриси недільної проповіді, але Мері сказала мені, що містер Реддінґ чекає мене в кабінеті.

Я побачив, що він ходить туди-сюди зі стурбованим обличчям. Він здавався блідим і змученим.

Коли я увійшов, він рвучко обернувся до мене.

– Знаєте, сер, я багато думав про те, що ви мені сказали вчора. Я не спав усю ніч, міркуючи над вашою порадою. Ви маєте рацію. Я повинен із цим порвати й тікати звідси.

– Мій любий хлопче, – сказав я.

– Ви мали слушність, коли сказали про те, що діється з Анною. Я лише побільшую її нещастя, залишаючись тут. Вона надто порядна жінка, щоб дозволити мені щось іще. Я бачу, що повинен розлучитися з нею. Я й так надто ускладнив її життя, а воно й без того було тяжке. Допоможи мені, небо.

– Бачу, ви прийшли до єдиного можливого рішення, – сказав я. – Я знаю, вам тяжко ухвалити його, але, повірте мені, воно найкраще з того, що ви маєте.

Я бачив: він вважає, що так легко говорити людині, яка не дуже добре собі уявляє, про що їй розповідають.

– Ви подбаєте про Анну? Вона потребує друга.

– Можете бути певні, я зроблю все, що зможу.

– Дякую вам, сер. – Він міцно потис мені руку. – Ви хороша людина, отче. Я зустрінуся з нею сьогодні ввечері, щоб попрощатися, і я, мабуть, спакуюся й поїду звідси завтра. Немає сенсу продовжувати агонію. Дякую вам за дозвіл скористатися вашим сарайчиком як художньою майстернею. Я шкодую, що не встиг закінчити портрет місіс Клемент.

– Не турбуйтеся про це, мій любий хлопче. До побачення, і нехай Господь вас благословить.

Коли він пішов, я спробував сісти за свою проповідь, але з малим успіхом. Я не міг перестати думати про Лоренса та Анну Протеро.

Я випив філіжанку чаю, холодного й чорного, який мені зовсім не смакував, а о пів на шосту задзвонив телефон. Мені повідомили, що містер Ебот із Нижньої Ферми помирає, і просили, щоб я негайно приїхав.

Я відразу ж зателефонував до Старої Садиби, бо до Нижньої Ферми майже дві милі відстані і я ніяк не міг повернутися на чверть сьомої. Я так і не навчився їздити на велосипеді.

Проте мені сказали, що полковник Протеро щойно виїхав із дому на автомобілі, тож я пішов, попросивши Мері повідомити полковникові, що мене викликали до вмирущого, але я спробую повернутися додому о пів на сьому або трохи пізніше.

Розділ п’ятий

Було ближче до сьомої години, ніж до пів на сьому, коли я наблизився до хвіртки церковного дому, повертаючись звідти, куди мене викликали. Перш ніж я підійшов до неї, вона розчинилася і з неї вийшов Лоренс Реддінґ. Побачивши мене, він завмер на місці, і я був вражений його виглядом. Він був схожий на чоловіка, який перебуває на межі божевілля. Його очі дивилися дивним поглядом, він був смертельно блідий і тремтів та смикався всім тілом.

На мить мені здалося, він п’яний, але я відкинув це припущення відразу.

– Вітаю вас, – сказав я. – Ви знову приходили побачитися зі мною? Пробачте, що мене не було вдома. Але я вже повернувся. Я мушу побачитися з полковником Протеро, щоб переглянути деякі рахунки – але це, я думаю, не займе багато часу.

– Протеро, – сказав він. І раптом засміявся. – Протеро?! Ви хочете побачитися з полковником Протеро?! О, ви скоро його побачите! Богом присягаюся – ви його побачите!

Я витріщився на нього й інстинктивно простяг руку, щоб торкнутися його. Він рвучко відсахнувся від мене.

– Ні! – майже викрикнув він. – Я повинен піти геть – щоб подумати. Я маю подумати. Мушу подумати.

Він зірвався бігти й швидко зник дорогою до села, залишивши мене стояти на місці. Моя перша думка про те, що він вихилив добру порцію якогось міцного трунку, повернулася до мене.

Зрештою я похитав головою й пішов у дім. Парадні двері ми завжди залишаємо відчиненими, проте я натиснув на кнопку дзвінка. Мері вийшла мені назустріч, обтираючи руки фартухом.

– То ви нарешті повернулися, – зауважила вона.

– Полковник Протеро тут? – запитав я.

– Він у кабінеті. Сидить тут від чверті на сьому.

– А містер Реддінґ тут був?

– Він прийшов кілька хвилин тому. Запитав про вас. Я сказала йому, що ви повернетеся додому за кілька хвилин і що полковник Протеро чекає вас у кабінеті, і він сказав, що теж вас почекає, і пішов туди. Він зараз там.

– Ні, його там немає, – сказав я. – Щойно зустрів його на дорозі.

– Ну, то я не чула, щоб він вийшов. У такому разі він тут залишався не довше, як хвилину або дві. Господиня ще не повернулася з міста.

Я неуважно кивнув головою. Мері повернулася на свою кухонну територію, а я пройшов коридором і відчинив двері до кабінету.

Після коридорної темряви проміння вечірнього сонця, яке вливалося до кімнати, примусило мене закліпати очима. Я ступив крок або два вперед і завмер на місці.

Протягом якоїсь хвилини моя свідомість відмовлялася сприймати картину, що постала переді мною.

Полковник Протеро лежав, розкинувши руки, на письмовому столі в жахливо неприродній позі. На столі біля його голови стояла калюжа червоної рідини, що капала на підлогу з жахливим звуком «плюх-плюх-плюх».

Я опанував себе й підійшов до нього. Його шкіра на дотик була холодна. Рука, яку я підняв, безживно впала назад. Чоловік був мертвий – йому прострелили голову.

Я пішов до дверей і покликав Мері. Коли вона прийшла, я наказав їй бігти так швидко, як тільки зможе, і привести сюди доктора Гейдока, який жив на розі вулиці. Я сказав їй, що в нас стався нещасливий випадок.

Потім я зачинив двері кабінету й став чекати, коли прийде лікар.

На щастя, Мері застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловік, високий, стрункий, міцний, із чесним, суворим обличчям.

Його брови підскочили вгору, коли я мовчки показав йому через кімнату. Але, як справжній лікар, він не виявив жодного знаку емоцій. Нахилився над трупом і швидко його оглянув. Потім випростався й подивився на мене.

– Ну то що? – запитав я.

– Він мертвий-мертвісінький – мертвий уже протягом півгодини, я думаю.

– Самогубство?

– Цілком виключено, чоловіче. Подивіться, у якому місці рана від пострілу. Крім того, якщо він сам себе застрелив, то де зброя?

Справді, ніде нічого подібного не було.

– Нам не слід ні до чого тут доторкатися, – сказав Гейдок. – Я ліпше негайно зателефоную в поліцію.

Він підняв слухавку й промовив у неї кілька фраз. Він виклав факти так лаконічно, як тільки зміг, потім поклав слухавку й підійшов туди, де я сидів.

– Справа