Читати книгу - "Лице ненависті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...Ну, гаразд, мені ще належить з’ясувати, де мене чекали у цьому місті. Прокинувшись уранці, я відчув, що мої хвороби потонули в солоних ваннах, відлетіли з нью-йоркським димом, і вирішив не клопотатися вічними проблемами просто зранку, й навіть не ввімкнув телевізійних останніх новин, які з шести ранку по кількох телевізійних каналах йдуть безперервно. Мої недуги й проблеми акліматизації відчулися хіба що у молоточках, які вицокували в голові.
Підійшов до вікна, визирнув крізь жалюзі й не побачив нічого. Крізь вузенькі щілинки між планками неможливо було навіть визначити, хмарно на вулиці чи сонячно, дощ там чи спека. Тоді я довірився електронному циферблату й, натискаючи на кнопки, з’ясував, що нині третє число, шість хвилин на дев’яту ранку, і мені вже давно час привести себе в робочий стан. Швидко розчинив ложку кавового порошку в чашці з гарячою водою й дістав напій, офіційно прирівнюваний до кави, зжував шмат хліба з сосискою й цим завершив процес, званий холостяцьким сніданком. Швидко покидав у мийку весь використаний посуд, залив його гарячою водою, сипнув трохи миючого порошку і вийшов з кухні. Коли я цокнув вимикачами, морок у кімнаті владно повилазив із кутків, і .лиш у щілинах жалюзі виблискувало денне світло.
Світло на вулиці було яскраве, але дивне. Вузенька смужка сонця була облямована двома чорними асфальтовими доріжками; автомобілі,—я уважно простежив, як колеса одного з них передушують сигаретну пачку,— їхали в сонячному світ- * лі, а люди ступали в затінку.
Слухайте,— сказав голос позаду.— Я міг вас бачити в телевізорі?
Могли,— відповів я майже машинально ї, озирнувшись, не зразу зауважив того, хто питав.— Але це не тут...
Так я ж у вас не по-англійському запитую,— сказав голос дуже спокійно.— Третій день дивлюся на вас і спершу думав, що ви були в мене дільничним лікарем, а потім згадав, що ви часто виступали по телевізору...
Чоловік у білому фартусі, зовсім ще не старий, але сивий, сходив до мене від дверей нижче рівня хідника. «Сьогодні буде гарна погода»,— сказав чоловік.
Я глянув угору й побачив небо. Чорні дзеркальні стіни хмарочосів майже змикалися вгорі, тому небо було дуже маленьким — світла смуга над головами.
Тут мало неба. Менше, як у нас,— сказав чоловік, наближаючись до мене впритул,— мене звуть Семен Кац. Дуже просте ім’я й просте прізвище. Вже рік, як я розвожу щоранку хліб по цих будинках. А вдома я був перукарем. Де ви підстригалися? У вас була завжди пристойна зачіска, коли ви розмовляли у телевізорі...
Я провів долонею по власній потилиці й здивувався, що хтось міг таке запам’ятати. .Тим більше, що голова нині боліла, незвична до всього, що з нею відбувається.
Ви читали газе'ти за вчора? — запитав Семен Кац і зразу ж почав сам собі відповідати.-— Ви пам’ятаєте цю кошмарну подію в дільниці Брайтон-біч, що у Брукліні? Вони надрукували про це на першій сторінці: найсумніше,. що про таке в них повідомляють коли не щодня, то чотири рази на тиждень...
(Як правило, я газети цитуватиму після розділів, але цю історію перекладу зараз — так легше для розповіді. Отже: «...Одесит Рафаїл Гугелєв грав з друзями в карти на вулиці. Людина, ім’я якої поліції відоме, підійшла глянути, як іде гра, й зробила неввічливе зауваження на адресу Гугелева. Небажаного суб’єкта, що втрутився до гри, попросили піти геть. Замість відповіді він вийняв з кишені револьвер і всадив дві кулі в голову бідолашного Гугелєва, застреливши того на місці. Злочинцеві вдалося втекти — він скористався розгубленістю свідків злочину й швидко зник. Поліція розшукує його.
Майже водночас трапився інший злочин, жертвою якого став 27-річний Борис Лібов. Лібов їхав по Брайтон-біч в ка- дилаку. На розі 11-ї вулиці несподівано пролунав постріл. Куля пробила вітрове скло машини, влучила в щоку Лібова і пройшла крізь череп, вийшла в задній частині голови...
Друзі Лібова розгублені в здогадах про причини злочину, винуватець якого лишається невідомим»),
Що4 ви на це скажете? — запитав Семен Кац.— Ви звернули увагу, вони називають чоловіка одеситом, хоч він уже ніякий не одесит, але щоб поховати людину, треба знати, з якого вона міста. Не з Нью-Йорка ж, справді?.. А хто такий Лібов, який їхав у кадилаку? Чи він так швидко накрав на кадилак, чи він найнявся шоферувати до якогось багатого, чи кадилак був негодящий, але знайшлося ж, за що людину підстрелити. Вони ненавидять усі радянські міста й села, але згадують їх бодай наприкінці життя.,,
Про що це ми з вами розбалакались? — спитав я у спів- розмовника,
Про що? Просто я вас зупинив, Ви письменник, ви політик, і я знав, що вам цікаво буде порозмовляти зі мною. Я ж не якийсь там бандерівець чи власовець, я просто Семен Кац, який був перукарем, а тут розвозить молоко й хліб. Чому б вам зі мною не погомоніти? Ви ж спершу письменник, а потім все інше. У вас програма на телебаченні. Ви маєте розмовляти з читачами, й слухачами, й глядачами.
Ви любите щось, Семене? — спитав я у співрозмовника.
Ви про це? — Кац показав мені на прив’язану до стовпа планку з символами, повторюваними в Нью-Йорку досить часто: “I :love: NY” Картярське серце — чирвовий туз — в центрі формули було червоного кольору,
А це що?
— Мовби не знаєте? Це символ віри, це гімн, це формула. Це означає: «Я люблю Нью-Йорк»,
Ви любите?
Тут, знаєте, можна звикнути, А коли зовсім чесно, я поїхав би додому просто зараз. Від їхніх кадилаків і револьверів, від їхнього молока й недільних газет по п’ятсот сторінок, від їхнього телевізора і їхньої любові,
Від любові також?
Також, От ми з вами стоїмо, а на такі теми слід розмовляти сидячи. Це серйозна тема. Хочете кави?
Зранку в мене було трохи вільного часу, але Я не дуже люблю, коли непередбачена зустріч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.