Читати книгу - "Лице ненависті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як хочете,— мовив Семен Кац.— Звісно, Я не нав’язуюсь...
Коли ми зайшли до італійської кав’яреньки за рогом, мій супутник привітався англійською мовою до касира, що сидів над тацею з фірмовими сірниками і духмяними паличками для зубів.
Ти не уявляєш, кого я привів,— сказав Кац. Але я тобі цього ніколи не повідомлю, бо тобі не можна такого знати.
Людина за касою не виявила до нас ніякого інтересу: сюди й не такі приходили. А кого може привести рознощик хліба? Водія фургона?
Коли ви приїдете до Києва, нікому не кажіть, яке моє справжнє ім’я,— попрохав Кац, сідаючи до столика,— Бо хтось впізнає й сміятиметься. Я пообіцяв дати йому інші ім’я й прізвище і роблю це тут.
Воно все схоже на те, як буває, коли їдеш заднім ходом у закритому автомобілі. Все повертається, як у кіно, і йде, в зворотному порядку. Ви не думали про таке?
Кац узяв фаянсовий молочник з таці й долив потроху вершків мені й собі, поставив молочник, глянув на мене й продовжував:
Я ж до вас підійшов не лише через те, що дивився ваші передачі у Києві. Коли ви запитали про любов, я зразу ж вирішив запросити вас на каву. Бо мені п’ятдесят три роки, я ще пе старий чоловік, і в мене є що вам сказати. Знаєте, про що? Про те, що мені тут дуже сподобалась одна жінка. Жінка та прибирала у вас в номері, й ви її знаєте. її звуть Марія, вона вам приготувала гарячу солону ванну для ніг. Вона розповіла мені. Марія самотня, як я, і я спитав, чи не хоче вона вийти за мене. В неї син, і їй важко самій. Тож Марія повела мене до своєї сестри Марти, і ми відверто з Мартою поговорили, а я сказав, що хлопчику буде краще, якщо він повернеться додому, а з ним приїде не одна мати, а двоє батьків. Хочете, я вам розповім, що було потім? Ви знаєте?
Я не знав.
Мені здалося, що я вдома, де кожен письменник живе часом у затінку власних громадських функцій — вибиває для когось мешкання, влаштовує дітей в дитсадки, з’ясовує подробиці чийогось героїчного минулого. Неможливо уявити, щоб нью-йоркський житель зловив американського письменника за гудзик на вулиці й почав оповідати тому своє життя. У нас це нормальна справа, і розмова за кавою з читачем цілком звичайна для Києва, Москви, Одеси чи Тбілісі. А чому тут?
Семен Кац видзенькував білою ложечкою об білу стінку своєї чашечки. «Хочете випити? — підморгнув він у бік людини за касою.— В цій країні випивку подають і продають до одинадцятої ранку, після сьомої вечора й коли завгодно».
Ні, не хочу,— сказав я.
Тоді дослухайте. Хоч мені розповідати про таке не дуже приємно. В мене ж з Марією було все гаразд. Ми з вами люди дорослі, і я вам можу сказати, що ми з нею навіть жили разом. Розумієте? Це Марія допомогла мені влаштуватися саме тут — в неї свої знайомства в готелі, і ми з нею почувалися спокійно. Доки не пішли до її сестри на пораду. До речі, хлопчикові Володі було з нами зовсім не погано — він сміявся й розповідав мені про школу, про друзів, які лишилися вдома. Я його не заохочував до таких оповідей, щоб не травмувати,—він сам. Але ми пішли до Маріїної сестри. Знаєте, що сказала нам Марта?
Відчувалося, що мій співрозмовник ніяк не може перейти порога й розказати про те, що хвилювало його найбільше. Я не квапив. Дивився на білу ложечку та білі пальці людини навпроти й чекав.
Так от. Марта сказала, що я іудей і нічого мені потикатися до українки, та ще й галичанки. Іудеї мають жити з своїми іудейками, а українок призначено українцям. Вона ще казала дещо — я просто соромлюся переказувати. Ще вона сказала, наче я підмовляю Марію повернутися до комуністичної країни. Ця Марта сказала, що дитину мені не дасть і Марії теж її не поверне, бо Марія не здатна виховати українське дитя у вільному світі. Отак і побалакали...
А як ви сюди потрапили? — спитав я, відсунувши чашку, неможливо пити стільки кави з самого ранку.
Як? Вам усе треба пояснювати? Ви хочете, щоб я докладно розповів, як у нас в перукарні з’явилися перші брехні про те, що такий-то став мільйонером в Чікаго, а у Києві був простим водієм сміттєвоза? Чи про неймовірну долю перукаря, який стриже Рокфеллера й має при цьому тисячу доларів на самих лише чайових? Чи ви хочете знати, що вони звідси передають по радіо? Ви не чули? Це довго розказувати, але мої тато, мама і тьотя Соня справді загинули в Бабиному яру двадцять дев’ятого вересня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Напевно, там лишилася і моя дружина, бо я ніколи не був одружений і, скільки пам’ятаю себе, жив у нашому старому мешканні на Костянтинівській вулиці. Звідти я і виїхав, щоб довіку проклинати той час і годину. Ну і прибув до Відня, а потім сюди... Тільки ради бога, не подумайте, що я прошу вас замовити за мене слівце, щоб мене пустили назад. Марію вже пустили, і я вимагатиму, щоб мені дали дозвіл повернутися. Хлопця жаль. Шкода мені Маріїного сина, воні ціле життя катуватиметься, що поїхала до Америки з хлопчиком.
І все ж таки, змогли б ви Володю виховати?
Чому ні? Я ціле життя холостякую, і я стільки вмію, що вижив би на безлюдному острові. Але, звісно, виховати Володю так, як хоче та Марта з цвинтаря, не міг би й не хотів. Розумієте, в чім річ? У них же гетто довкола! Кожне місто розгороджене парканами сто разів. Якщо я єврей, то повинен жити в єврейському районі й женитися з іудейкою. Мої діти повинні носити ярмулки й пейси і зневажати решту дітей, бо ті в суботу працюють і ходять в іншу церкву. Коли я українець, то повинен харчуватись варениками, постійно доводити.що українці ліпші за всіх, передплачувати тутешні українські газети, зневажати іспанців, росіян, євреїв, поляків та решту людства. Ви розумієте? Ви себе вважали б нормально вдягненим, коли б у вас у гардеробі була лише вишивана сорочка з бантиком і шаровари? Я не хочу випитувати у вас зайвину, але, повірте, тут здуріти можна від того, що в них так багато зненависті й так мало любові. Вони наперед визначили, хто кого повинен зневажати й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.