Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Кобзареві не хотілося заходити в коло розмов на тему нинішнього життя, яке все поставило з ніг на голову, тож перескочив: — Головко міг би сказати мені сам. Вважайте, я образився.

— Дмися скільки завгодно. На здоров’я. Тільки чим допоможеш йому ти! Охоронятимеш Ніну з малим? Лилику, ми обоє добре знаємо Свистуна. Зробив раз — зробить удруге. Ніхто не доведе його причетність. Ніна, між іншим, вагітна.

— Не знав. От Головко, а кажеш — мені друг...

— Хіба Артем повинен звітувати тобі, що там у них із жінкою в ліжку? Коли бачилися останній раз?

— На Різдво.

— Тоді вони й надумалися. Ніна тиждень, як підтвердила. Тому Артем ледь не збожеволів.

— Чор-рт!

— Та отож, — погодився Пасічник. — Може, не варто таке казати. Але не дуже засмучуся, якщо Свистун одного разу дограється, як колись Геша Пузо. Не забув?

У той момент Кобзар не відразу зрозумів, що колишній начальник не жартує й навіть не міркує вголос. Та погляд Пасічника, а головне — красномовна й тривала пауза промовляли самі за себе.

— Тобто? — перепитав, наперед знаючи відповідь.

— Не роби таких очей, Лилику. Все ж розумієш.

Ще б пак!

Саме згадана історія свого часу, ще в мирні часи, звела чоловіків ближче, ніж личить начальнику й підлеглому...

П’ять років тому такий собі Геннадій Семенович Пузан з логічним прізвиськом Пузо побив, а потім зґвалтував неповнолітню падчерку.

Подібного бруду вистачало й дотепер не бракує, просто у великих містах він проявляється швидше, бо приховати важче. Сусіди Пузана давно скаржилися на нездорову атмосферу: він вийшов із колонії, де відсидів за збут наркотиків, незабаром пригрів у себе тиху жіночку з дівчинкою-підлітком, яких вочевидь спокусив окремим помешканням. Спершу все було тихо, й сусіди вирішили — помилялися в людині, Пузо взявся за розум, навіть почав працювати й дбати про створену ним родину й чужу дитину. Згодом сіра від горя співмешканка розказала: Пузан взявся за старе, заборгував, втратив товар, тікаючи від міліції, й замість грошей вирішив віддати падчерку. Хто напоумив, не мало значення. Страшніше, що матір не дозволила — й тоді він озвірів.

Результат маєте...

Пузана затримали.

Але відпустили дуже скоро.

Пасічник потім пояснив Кобзареві те, про що Олег здогадувався сам: наркоділки витягнули його за допомогою адвокатів та підмазали, де треба, аби Пузо тримав язика за зубами. І заодно потрапив до них у залежність, вважай — у рабство. Адже борг на ньому висів чималий, та й тепер, після звільнення, ще більше винен.

Тільки дурень не матиме з цього зиску.

Жінка із скаліченою донькою повернулася звідки прийшла, де знову змушена була ділити одну кімнату з батьками. А ті бурчали: мовляв, попереджали, тепер догралася й таке інше. Геша Пузо почав погрожувати, вимагаючи забрати заяву й визнати: все було за згодою. То вони так гралися, значить. Жінка несподівано для себе прокинулася, знайшла сили й зайняла оборону. А потім узагалі пообіцяла повернути Пузана в камеру — знайшлися активісти, котрі мали змогу допомогти.

Тоді в наступ перейшов Пузо.

Не було свідків — але жінка, коли прийшла до тями, назвала нападником його.

Якби це не дійшло до Алли Пасічник, не знати, як глибоко занурилися б у пекло мама з донькою. Та хтось із захисників потерпілих був з нею знайомий, переповів. Вона розказала чоловікові, зі сльозами на очах питаючи, чи можна зарадити.

А Ігор Пасічник запросив на розмову Олега Кобзаря.

За кілька днів невідомий перестрів Пуза у власному дворі пізно ввечері, гепнув по черепу бейсбольною бітою, потому переламав ноги й розтовк мошонку. Ведмедик дочекався результатів попереднього слідства і з чистою совістю доповів начальству: громадянин Пузан, раніше судимий, таки справді на шлях виправлення не став. Взявся за старе, заліз у борги, а всім відомо, що роблять із боржниками.

Керівництво охоче проковтнуло страву — ніхто не мав бажання зв’язуватися ще й з таким.

Більше Пузо нікого не чіпав.

Під кінець року взагалі зник з Києва, хоч це й дивно: так зграбно, як колись, вже пересуватися не міг.

Ну, а Пасічник із Кобзарем дотепер той випадок не згадували.

11

— Не допоможе, — мовив тоді Олег після паузи.

— Зупинить, — хитнув головою Пасічник. — У таких, як Свистун, ворогів навалом. Та й мало хіба нині на вулицях довбнів із бітами? На донецьких спишуть в разі чого.

— Ну і?..

— Побуде на лікарняному. Прийде до тями, подумає. Зрозуміє — це отвєтка. Затихне. З Головком поговорю вже я. Він теж мав би прикрутити гучність, хай на певний час. Борці за справедливість не в пошані, зараз важливіше — боротися зі злочинністю.

— Обидві справи марні, — відмахнувся Кобзар.

— Ну, знаєш, з такими настроями жити. Ти ж за щось воював.

— О! — Кобзар багатозначно підніс пальця вгору. — Ти мені пропонуєш щось на зразок диверсійного виходу. Коли війна й ворог кругом, — це нормально. Тільки тут мир.

— Тут тил, Лилику. То є різні речі.

— Мабуть, погоджуся, — він визнав, трохи помовчавши й обдумавши почуте.

— Свистун — загроза. Погодься із цим. Так чи інакше він працює проти всіх нас. Чесно кажучи, аби не Головко, я б і далі багато на що закривав очі. Але Артем не може нічого вдіяти. Я — теж. Жодному зі своїх людей не накажу.

— Наказуєш мені?

— Ти повинен вирішити сам.

— Я не твоя людина?

— Ти не мій підлеглий. Про нашу зустріч ніхто не знає. Формально про тебе скоро рік, як ніхто ніде не згадує. Кому треба, кому цікавий звичайний таксист, який випадково, на рівному місці зашкварився, коли воював, тож нині сидить собі тихо. Та Господи! Головне — заплутати. І Артем із двома дітьми буде в безпеці. Хіба не це важливіше?

Кобзар пожував губами.

Замислено вибив пучками дріб на поверхні стола.

— Ти обіцяв щось Головку?

— Повторюю: він прийшов сам, бо не знав, до кого ще. Просив допомогти.

— Гаразд. Але ж розмова ваша мусила б на чомусь скінчитися.

— Сказав — подумаю, що можна зробити.

— Скажімо, я згоден. Як виняток. Штатним держимордою до тебе не піду.

— Воно мені й не треба. Якщо після всього я звернуся до тебе знов, — матимеш повне право мене послати.

У той момент у Кобзаря крутилося на язику — так-то воно так, право матиме. Проте ніхто не