Читати книгу - "Називай мене Мері..."

завадить Ведмедику за нагальної потреби притиснути його цією історією. Вчасно стримався, навіть почервонів. Скільки знав Пасічника, нічого подібного за ним не водилося. Міг назвати свого колишнього начальника ким завгодно, бо ніхто не ідеальний. Але підлим — ніколи.

Він дійсно щиро перейнявся історією Головка.

І запропонував чи не єдиний вихід, прийнятний за даних обставин.

Ігор Пасічник правий: у Києві тил, аж ніяк не мир. Люди так само гинуть щодня, і в новинах почали частіше говорити: на Донбасі втрат у рази менше, ніж на решті території країни. Тут народ гине в аваріях, машини збивають жінок та дітей. На руках громадян повно нелегальної зброї, через те будь-які розмови про легалізацію марні — той, хто захотів, уже роздобув пістолет, автомат, гранату, навіть гранатомет. Перші добровольчі батальйони озброювалися так само, свій «калашников» Олег добув у бою, зійшовшись у рукопашній із сепаром і перемігши його. Той був сильнішим, навіть устиг легко поранити в руку — проте на боці Кобзаря була ефективніша мотивація: лють і непереборне бажання вижити.

Прийшовши з фронту, Олег не відчув у тилу миру та спокою.

Тут розгорнулася своя, непомітна й не бажана для людей війна.

Ну, а на війні — як на війні.

Насправді Кобзар, потай дивуючись сам собі, згодився ще в той момент, коли Ведмедик уперше натякнув. Більше того: слухаючи, мимоволі почав комбінувати, так само не бачачи інакшого шляху. І точно знав — аби Головко прийшов до нього сам, рано чи пізно запропонував би подібний крок.

До війни — ні.

Але вона притупила відчуття.

Жодних деталей не обговорювали. Кобзар отримав повну свободу дій.

Біту хоч і не пустив у діло, та про всяк випадок викинув з мосту, зробивши тієї ночі невеличкий гак по дорозі додому.

12

Про вбивство поліцейського Дмитра Свистуна спершу повідомив інтернет.

За інших обставин схожа новина не зачепила б Кобзаря. Кримінальну хроніку не відстежував, хіба чув про чергове вбивство по радіо чи телевізору. Тепер убивали щодня, народ навіть почав звикати, як і до повідомлень про втрати на Донбасі. Але тут зі зрозумілих причин Олег пильнував новини понеділка, й під вечір зловив коротку інформацію. Зниклого офіцера прогнозовано шукали півдня, аби по обіді нарешті знайшли вдома.

Тієї ночі, як повелося, знову присипляв себе віскі, проте зосередився на кримінальних новинах. Його цікавили будь-які згадки про вбивство Свистуна, і в мережі знаходив їх більше, ніж перемикаючи канали. Хоча дотепер не практикував нічних мандрів «павутинням». Не дізнавшись нового, крім кількох далеких від реальності версій про помсту за арешти під час Майдану, пірнув у короткий сон. Ранок не приніс нічого, окрім не менш передбачуваного повідомлення: зброя, з якої застрелили жертву, вже стріляла в Мукачевому під час передноворічних розборок місцевого криміналітету.

Роздобути нелегальний, та ще й брудний ствол для поліцейського з великим досвідом й не меншими можливостями було завиграшки. На місці оперів сам Олег не брав би до уваги, звідки пістолет приплив до Києва й скількох власників поміняв. Бо країна перевантажена нелегальними стволами. Навіть у глухому селі нині реально знайти непоганий арсенальчик, який дозволить тримати оборону щонайменше добу. Коли так є, не має значення, в чиїх руках ту чи іншу одиницю тримали востаннє.

Важливіше — в домі офіцера поліції знайшли брудний пістолет.

Двері помешкання зламаними не були. Тож логічно припустити, що Свистун сам пустив свого вбивцю. А отже, знав його. Тобто, водив особисті знайомства з представниками злочинного світу. У даному випадку — контрабандистами.

Отак все випадково складалося на Кобзареву користь.

Два наступних дні послабили інтерес до пригоди. Нагла смерть поліцейського з поганою репутацією поступово переставала цікавити людей, а відтак журналісти так само охолонули до неї. У четвер прізвище Свистуна зникло навіть із біжучих новинних стрічок. Кобзар завжди підозрював, що вбити й не попастися легко, особливо якщо знаєш звички та звичаї тих, хто шукатиме. І все одно ще трохи дивувався сам собі: гадав, докори сумління гризтимуть сильніше.

Натомість він зовсім не почувався вбивцею. Олег узагалі нічого не відчував. До війни вдалося розкрити кілька замовних убивств. Коли допитував злочинців, бачив спільне між чоловіками, які напевне й не знали один одного.

Байдужість.

Жоден не був професіоналом. Просто в житті кожного наставав момент, коли стиралися всі межі. Їм пропонували гроші, які за визначенням не могли вирішити проблеми кожного з них до кінця життя. Трапився випадок, коли бізнесмен середньої руки замовив смерть своєї вагітної коханки в обмін на послугу — підключив зв’язки, щоб закрили порушену проти найманця справу за зберігання наркотиків. Згадуючи все це останнім часом наодинці з пляшкою та ввімкненим телевізором, Кобзар частіше доходив парадоксального висновку: за неповний рік, проведений на фронті, не бачив стільки бруду, зради, підлоти й просто людських вад, ніж у житті, що помилково вважалося мирним. І війна, як виявилося, була лише питанням часу.

Не хотілося ставити себе в один ряд із типовими найманими вбивцями.

Са-мо-о-бо-ро-на, чистісінька.

Проте порівняння, хоч як, напрошувалося. Олег нічого не міг із цим вдіяти, тож вирішив прийняти ситуацію такою, якою він сам її зробив. Не заганяти себе, тим більше плюнути на рефлексії. Найкраще — відволіктися, занурившись у роботу. Кобзар і без того не морочив себе нічим іншим, окрім брати замовлення. Й кататися з пасажирами байдужим до всіх і кожного, залежно від пори року накритим — ранковим смогом, липкою денною спекою, мрякою чи незатишним дощем, Києвом, усе одно рідним та знайомим, мов тіло жінки, з якою живеш багато років.

Ні, треба щось інше. Знайоме, але не аж таке звичне.

Озираючись назад, Олег зміг пояснити собі, чому легко й швидко піддався на умовляння буфетниці Зої й сів поруч із тією дівчиною.

13

Таксі замовили на дев’ять тридцять вечора.

Не через диспетчера. За годину до того подзвонив якийсь чоловік, сказав — Олег колись підвозив його в аеропорт, дав на прощання візитку, просив у разі чого дзвонити напряму, дешевше вийде. Тепер ось знову треба в Бориспіль. Якщо машина вільна, просив чекати біля «Фільтру» о пів на десяту.

Кобзаря дзвінок зовсім не здивував. Частенько роздавав візитки, навіть не запам’ятовуючи облич, не кажучи вже про імена. Хоча клієнт назвав себе, та хіба мало Сергіїв. Скажімо, Аристарха чи Євлампія навряд чи забув би. Та й у аеропорт возив людей щонайменше раз