Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

з нервовим роздратованням, в якому П'єр ніколи ще не бачив свого приятеля, почав говорити:

— Ніколи, ніколи не женись, мій друже; ось тобі моя порада, не одружуйся доти, поки ти не скажеш собі, що ти зробив усе, що міг, і доти, поки ти не перестанеш любити ту жінку, яку ти вибрав, поки ти не побачиш її ясно, а то ти помилишся тяжко й непоправно. Одружуйся старим, ні на що не здатним… А то пропаде все, що в тобі є хорошого й високого. Усе витратиться на дрібниці. Так, так, так! Не дивись на мене з таким подивом. Якщо ти чекаєш від себе чого-небудь у майбутньому, то на кожному кроці ти почуватимеш, що для тебе все скінчено, все закрито, крім вітальні, де ти будеш стояти на одній дошці з придворним лакеєм і ідіотом… Та що!..

Він енергійно махнув рукою.

П'єр скинув окуляри, від чого обличчя його змінилося, ще більш виявляючи добрість, і здивовано глянув на друга.

— Моя дружина, — говорив далі князь Андрій, — прекрасна жінка. Це одна з тих небагатьох жінок, з якою можна бути спокійним за свою честь; але, боже мій, чого б я не дав тепер, щоб не бути жонатим! Це я тобі одному і першому кажу, бо я люблю тебе!

Князь Андрій, кажучи це, був ще менш схожий, ніж перше, на того Волконського, який, розкинувшись, сидів у кріслі в Анни Павлівни і крізь зуби, примружившись, говорив французькі фрази. Його сухе обличчя все тремтіло нервовим збудженням кожного мускула; очі, в яких раніш здавався погашеним вогонь життя, тепер блищали променистим, яскравим блиском. Видно було, що чим млявішим здавався він у звичайний час, тим енергійнішим був він у хвилини роздратовання.

— Ти не розумієш, чому я це кажу, — продовжував він. — Адже це ціла історія життя. Ти кажеш, Бонапарте і його кар'єра, — сказав він, хоч П'єр і не говорив про Бонапарте. — Ти кажеш Бонапарте; але ж Бонапарте, коли він працював, крок по кроку йшов до своєї мети, він був вільний, у нього нічого не було, крім його мети, — і він досягнув її. А зв'яжи себе з жінкою — і, як скований колодник, втрачаєш усяку свободу. І всі, які є в тобі, надії і сили лише обтяжують і каяттям мучать тебе. Вітальні, плітки, бали, пиха, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти. Я тепер іду на війну, на найбільшу війну, яка тільки бувала, а я нічого не знаю і ні на що не здатний. Je suis très aimable et très caustique [109], — говорив далі князь Андрій, — і в Анни Павлівни мене слухають. І це дурне товариство, без якого не може жити моя дружина, і ці жінки… Якби ти тільки міг знати, що це таке toutes les femmes distinguées[110] і взагалі жінки! Батько мій має рацію. Егоїзм, гонор, тупоумство, нікчемність у всьому — ось жінки, коли вони показують себе так, як вони є. Подивишся на них у вищому світі, здається, що є щось, а нічого, нічого, нічого! Так, не одружуйся ж, голубе мій, не одружуйся, — закінчив князь Андрій.

— Мені смішно, — сказав П'єр, — що то ви себе, себе вважаєте нездатним, своє життя — зіпсованим життям. У вас усе, все попереду. І ви….

Він не сказав, що ви, але вже тон його показував, як високо цінить він друга і як багато чекає від нього в майбутньому.

«Як він може це говорити?» — думав П'єр. П'єр вважав князя Андрія зразком усіх довершеностей саме тому, що князь Андрій найвищою мірою поєднував у собі всі ті якості, яких не було у П'єра і які найближче можна висловити поняттям — сила волі. П'єра завжди дивувало вміння князя Андрія спокійно обходитися з усякими людьми, його незвичайна пам'ять, начитаність (він усе читав, усе знав, про все мав уявлення) і найбільше — його здатність до праці й навчання. Коли часто П'єра вражало те, що Андрій не вміє мрійливо філософствувати (а до цього особливо був схильний П'єр), то і в цьому він вбачав не ваду, а силу.

В найкращих, дружніх і простих взаєминах лестощі чи похвала конче потрібні, як мастило потрібне для коліс, щоб вони котилися.

— Je suis un homme fini[111], — сказав князь Андрій. — Що про мене говорити? Давай говорити про тебе, — сказав він, помовчавши й усміхнувшись на свої втішні думки.

Усмішка ця в ту ж мить відбилася на обличчі у П'єра.

— А про мене що говорити? — сказав П'єр, розпускаючи свій рот у безтурботну, веселу усмішку. — Що я таке? Je suis un bâtard![112] — І він раптом багрово почервонів. Видно було, що він зробив велике зусилля, щоб сказати це. — Sans nom, sans fortune…[113]. — І що ж, справді…— Але він не сказав, що справді — Я вільний поки, і мені добре. Я лише зовсім не знаю, що мені почати. Я хотів серйозно порадитися з вами.

Князь Андрій добрими очима дивився на нього. Але в погляді його, дружньому, лагідному, все ж виявлялася свідомість своєї вищості.

— Ти мені дорогий, особливо тому, що ти одна жива людина серед усього нашого вищого світу. Тобі добре. Вибери, що хочеш; це однаково. Ти скрізь будеш хорошим, але одно: перестань ти їздити до цих Курагіних, провадити це життя. Так це не пасує тобі: вся ця гульня, і гусарство, і все…

— Que voulez-vous, mon cher, — сказав П'єр, знизуючи плечима, — les femmes, mon cher, les femmes![114]

— Не розумію, — відповів Андрій. — Les femmes komme il faut[115], це інша річ; але les femmes Курагіна, les femmes et le vin[116], не розумію!

П'єр жив у князя Василя Курагіна і брав участь у гультяйському житті його сина Анатоля, того самого, якого для виправлення збиралися оженити з сестрою князя Андрія.

— Знаєте що? — сказав П'єр, неначе в нього зненацька майнула рятівна думка, — серйозно, я давно це думав. З цим життям я нічого не можу ні вирішити, ні обдумати. Голова болить, грошей нема. Сьогодні він мене кликав, я не поїду.

— Дай мені слово честі, що ти не їздитимеш.

— Слово честі!

Уже була друга година ночі, коли П'єр вийшов від свого друга. Ніч була червнева петербурзька, безсутінна ніч, П'єр сів у візницьку коляску з наміром їхати додому. Але що ближче він під'їжджав, то більше почував, що не зможе заснути цієї ночі, схожої