Читати книгу - "Прислуга"

що дурепа не носить жодного взуття, ніби вона якийсь білий непотріб. Поважні білі дами не ходять босоніж.

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять років молодша за мене, їй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, і вона дуже красива, та навіщо їй так багато штукатурки на обличчі? Б’юсь об заклад, на ній вдвічі більше макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

— Я можу запропонувати вам прохолодні напої? — запитує вона. — Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумію: тут відбувається щось смішне.

— Лерою, напевно, вона божевільна, — сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, — тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

— Білі люди дивні, — відповів Лерой. — Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

— Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

— О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

— Моє ім’я Мінні.

Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пило­соса не має.

— Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

— Звідки ви? — запитую я.

— Я з… Шуґар-Дітча. — Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч — найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті ­халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень ні­чого не їли.

Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

— Я вперше наймаю покоївку.

— Вона вам тут конче потрібна, — ну, Мінні…

— Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

Якась нісенітниця. Після того, що я зробила з міс Гіллі просто на очах у міс Волтер?

— А вона казала… ще щось про мене?

Але міс Селія вже піднімається великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним світлом, що проникає крізь вікна. Хоча тут знаходяться дві жовті спальні для дівчаток, і одна синя та одна зелена — для хлопчиків, зрозуміло, що дітей тут немає. Тільки пил.

— Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень і п’ять ванних кімнат. — Вона показує на вікно, і я бачу великий блакитний басейн, а за ним — іще один будинок. Моє серце гупає.

— А там, біля басейну, ще один будиночок, — зітхає вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинкові повинні платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

— А коли ви плануєте народити дітей, щоб у цих ліжечках хтось спав? — Я намагаюся всміхатися та бути привітною.

— О, в нас будуть діти. — Вона прочищає горло, метушиться. — Я маю на увазі, що діти — це єдине, заради чого варто жити. — Вона дивиться собі під ноги. Минає кілька секунд, ­допоки вона йде назад до сходів. Іду назирці, помічаю, як вона міцно тримається за перила, як боїться впасти.

Уже в їдальні міс Селія починає хитати головою.

— Роботи тут дуже багато, — говорить вона. — Усі ці спальні й підлога…

— Так, мем, багато, — погоджуюсь я і міркую, що якби вона побачила мій будинок із розкладачкою в холі й один туалет на шість осіб, то, напевно, втекла б. — Але я сповнена енергії.

— … а ще треба почистити срібло.

Вона відчиняє буфет із сріблом розміром із мою вітальню. Поправляє свічку, що смішно похилилася в канделябрі, і я розумію, чому вона сумнівається.

Після того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

— Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх ­помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

— Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

— А в неї один поверх чи два?

— Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

— У вас великий гарний будинок, — озиваюсь. — Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

Вона починає крутити свою обручку.

— Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

— Ви розглядаєте інші кандидатури?

Вона зітхає.

— Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. — Вона гризе нігті, відводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

— Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на свої