Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Чоловік вдивляється в темний силует дівчини на фоні коричнево-червоних стін, у її шкіру й острижене темне волосся. Він познайомився з нею та її батьком у Торонто ще до війни. Тоді він був злочинцем, одруженим чоловіком, перепливав цей обраний ним світ з лінивою самовпевненістю, блискуче дурив голови багатіям і зводив з розуму своїм шармом дружину Жанетту і юну доньку свого товариша.

А зараз світ довкола них зруйнований, а вони — покинуті напризволяще. Впродовж цих днів на віллі серед пагорбів неподалік Флоренції, не виходячи з будинку, коли заряджав дощ, мрійливо сидячи в одному з крісел на кухні, чи в ліжку, чи на даху, Караваджо нічого не планував. Він думав лише про Хану. А вона, здавалося, прикувала себе до чоловіка в горішній кімнаті, котрий ніяк не віддасть Богові душу.

Поки дівчина їла, Караваджо сидів навпроти й спостерігав за нею.

Півроку тому з вікна в кінці коридору шпиталю Святої Клари, що в Пізі, Хана бачила білого лева. Він самотньо стояв на парапеті, нагадуючи кольором мармурові споруди Кампозанто й флорентійського кафедрального собору, хай навіть його груба й проста форма вказувала на зовсім іншу епоху. Наче якийсь подарунок із сивої давнини, котрий варто прийняти. І вона прийняла його, чи не єдину з усіх тих розкошів, які оточували шпиталь. Опівночі дівчина часто визирала у вікно й знала, що тварина залишається там, у темряві комендантської години, з якої обоє повиринають на світанку. Хана підходила до вікна о п’ятій чи п’ятій тридцять, а потім о шостій, аби побачити, як на левиному силуеті вимальовуються деталі. Щоночі, поки медсестра пересувалася від пацієнта до пацієнта, лев стояв на варті. Навіть мінометні обстріли ворожої армії не зашкодили йому — вояки більше зосереджувалися на інших приголомшливих композиційних складових міста з божевільно-точною вежею[16], похиленою, наче контужений солдат.

Комплекс споруд їхнього шпиталю розташовувався на колишніх монастирських землях. Педантичні монахи тисячі років доглядали живоплоти, надаючи їм форм різноманітних звірят, котрих сьогодні годі було впізнати; тепер щодня медсестри вивозили сюди на прогулянку хворих і блукали з ними поміж химерних дерев. І лише білий мармур застиг у своїй незмінності.

Медсестри також здавалися контуженими від неперервної хвилі смертей навколо. Або ж через листи в невеликих конвертах. Вони несли коридорами ампутовані руки, промокали тампонами кров, яка ніколи не спинялася, ніби рани ставали джерелами, і переставали довіряти будь-чому, втрачали віру геть в усе. Щось усередині виходило з ладу, наче сапер знешкодив міну за секунду до запланованого вибуху. Так сталося в шпиталі Святої Клари і з Ханою, коли посадовець пройшов між сотнею ліжок і простягнув їй листа з повідомленням про загибель батька.

Білий лев.

Згодом вона іноді проходила повз англійського пацієнта — він здавався їй попеченим звіром, обгорілим і заціпенілим, життєдайним джерелом для неї. А тепер, коли минуло стільки місяців, він залишався її останнім пацієнтом на віллі Сан-Джироламо, їхня війна скінчилася, але ці двоє вперто відмовлялися повертатися разом з іншими до безпечних пізанських лікарень. Усі портові міста, від Сорренто до Маріни-ді-Піза, були переповнені північноамериканськими та британськими вояками, котрі чекали на повернення додому. Але Хана випрала свою форму, склала її й повернула медсестрам, які відбували. Їй казали, що війна завершилась не всюди. «Війна закінчилася. Ця війна відгриміла. Тут війна відгула». Їй казали, що це схоже на дезертирство. «Це не дезертирство. Я залишуся тут». Її попереджали про заховані міни, про нестачу харчів і води, а дівчина піднялася сходами нагору й сказала англійському пацієнтові, що залишається з ним.

Він не відповів, не спроможний був навіть повернути до неї обличчя, але його пальці ковзнули до її білої долоні та відчули прохолоду юної шкіри, а коли вона нахилилася, чоловік провів обпаленою рукою по її волоссі.

— Скільки тобі років?

— Двадцять.

Він розповів дівчині про одного герцога, котрий перед смертю зажадав, аби його занесли сходами всередину Пізанської вежі, бо хотів востаннє вдивитися в безмежну далеч.

— Друг мого батька мріяв померти під звуки «Шанхайського танцю». Не знаю, що це. Він і сам не знав, просто почув від когось.

— Чим займається твій батько?

— Він… він на війні.

— Ти теж на війні.

Хана не знала про нього нічого — навіть після місяця постійного догляду і регулярних ін’єкцій морфію. Спочатку вони соромилися одне одного, і почуття це загострювалося через їхнє усамітнення на віллі. А потім раптово зникло. Пацієнти, лікарі, медсестри, лікарське обладнання, простирадла й рушники — усе це спустилося з пагорбів і прямувало до Флоренції, а потім — до Пізи. Хані вдалося заховати трохи морфію та кодеїнових пігулок. Вона спостерігала за відправленням, за караваном вантажівок. Що ж, бувайте. Дівчина помахала з вікна і щільно причинила віконниці.

Позаду вілли стриміла кам’яна стіна, вища за будинок. На захід — давно обгороджені сади, а за двадцять миль звідси килимом розстелилася Флоренція, котра частенько зникала в долинних туманах. Ходили чутки, що один з генералів на сусідній віллі Медічі поїв усіх солов’їв.

Вілла Сан-Джироламо, збудована для захисту жителів від диявольских підступів, виглядала, як обложена фортеця, статуї котрої втратили свої кінцівки при першому ж артобстрілі. Здавалося, що між будинком і садами прокладено невидимий кордон для розділення зруйнованих будівлель і згарища, вщерт нафаршированого залишками набоїв. Для Хани дикі сади були лише віддаленими кімнатами. Вона працювала на межі, постійно нагадуючи собі про нерозірвані міни. На малесенькому клаптику чорнозему поблизу будинку дівчина посадила город — з такою лютою пристрастю, яка властива лише дітям, що виросли в місті. Незважаючи на вигорілу землю, незважаючи на брак води. Колись тут буде альтанка з липи, кімнатка зеленкуватого світла.

Караваджо увійшов до кухні й побачив, що Хана сидить згорблена за столом. Він не бачив її обличчя чи рук, захованих під тілом, а тільки голу спину, неприкриті плечі.

Вона не спала і не була нерухомою. З кожним схлипуванням її голова здригалася.

Караваджо зупинився. Сльози виснажують більше за будь-яку роботу. Ще не розвиднілось. Її обличчя контрастувало з темною стільницею.

— Хано, — промовив чоловік, і дівчина застигла, наче могла стати невидимою, просто припинивши рухатися. — Хано.

Вона застогнала, і цей звук зводився перепоною між ними, наче ріка, яку вона не могла переплисти.

Спочатку він не був впевнений, чи можна торкнутися її оголеної спини, а потім знову повторив «Хано», і його перебинтована рука лягла на дівоче плече. Хана тремтіла. «Бездонний смуток, — подумав Караваджо, — коли єдина можливість вижити