Читати книгу - "Сторожова застава"

двобої на мечах, хто лагодив збрую.

Гурт воїнів розташувався у холодку під гранітною брилою. Звідтіля раз-по-раз долинав гучний регіт. У кутку дворища булькали над полум'ям два величезні казани. Пахло пшоняною кашею і свинячими шкварками.

— Олешко з'явився! — гукнув хтось від брами.

Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку, — видно, Олешка тут любили.

Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.

Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.

— Іж, Гнідку, — голос у велетня був глибокий, наче долинав з колодязя. — Їж, друже, поки є що...

— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня. — Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?

Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.

— Та спочатку ніби збирався, — сказав нарешті.— А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.

Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.

— Гадали, що сам упораюся? — сказав він. — І добре зробили.

— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.

— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма, — прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка. — Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.

Олешко скрушно похитав головою.

— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку, — сказав він. — Багато ви втратили. Там, знаєте...

Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.

— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.

Олешко вдав, ніби дуже здивувався.

— Це чому ж? — запитав він.

— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?

— Стривайте, дядьку Ільку... Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.

Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.

— Та вже знаю...

— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так... ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п'ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо', посміливішають, угледівши, що я сам.

— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько. — Бити б тебе, кажу, та нікому.

— Та я й сам так гадаю, — охоче пристав на таку думку Олешко. — Добре, що нікому. А тут ще й Змієм запахло.

Дядько Ілько підозріло глипнув на Олешка.

— Що ти верзеш? Яким ще Змієм?

— А таким...

Олешко повторив те, що Вітько вже чув. І про Змія-вертольота згадав, і про те, що сутужнувато йому довелося б, якби не раптовий переляк половців.

Під час Олешкової розповіді дядько Ілько час від часу уважно позирав у бік Вітька. Точнісінько так, як дід Овсій. Коли Олешко врешті замовк, велет у задумі прогудів:

— То, по-твоєму, виходить, що ця дитина тебе врятувала?

Олешко стенув широкими плечима.

— Та воно таки так. Але...

— Маєш сумнів?

— Звісно, маю. Бо ж невідомо, що краще: половецький вивідник чи Зміїв...

— Обоє рябоє, — підтвердив дід Овсій.

Дядько Ілько хитнув головою. Тоді повернувся до Вітька.

— Пощо мовчиш?

Вітько й справді як води в рота набрав. Що він мав сказати? Олешко й так про все вже розповів.

— Та воно ж мале, — нараз подав голос сивовусий воїн зі шрамом через все обличчя. — Воно ж ледь на ногах тримається, сердешне.

— Еге ж, — підтримав його інший, голомозий. — Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?

— І мови нашої, мабуть, не знає...

— Ні, мову він знає, — заперечив Олешко. — І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.

— Дивно... — прогудів велет. — А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.

— Розібратися треба, — гмукнув той і підкрутив кінчик вуса. — Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.

— У тому то й справа, — згодився дядько Ілько. — Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа...

— Отож бо й воно, — сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя. — Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.

Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового:

— Тікайте, хто в Бога вірує! Тітка Миланка біжить!

За хвилю у брамі з'явилася висока простоволоса жінка. В руках вона тримала щось схоже на сапу.

— Ого! — стиха мовив хтось із дружинників. — І справді, треба розбігатися.

— Де він? — ще здалеку загукала тітка Миланка. — Де мій Мирко?

— Який Мирко? — загомоніли воїни, що надійшли пізніше.

Тітка Миланка пройшла крізь них, мов ніж крізь масло. Перед Вітьком зупинилася. Довго вдивлялася в нього і раптом впала на коліна.

— Це він, — тихо сказала вона. — Синку, знайшовся!

— Зачекай, сестро, — зупинив її дядько Ілько, — тут, знаєш, треба розібратися...

— То й розбирайтеся, — відрізала на те тітка Миланка. — А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?

— Зачекай, кажу, — вивищив голос дядько Ілько. — Тут, кажу, багато темного...

— То свічку засвіти, коли темно... А Мирко мій п'ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.

Того наче вітром здмухнуло.

— Ну й сестра в тебе, — з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.

— І не кажи, — важко зітхнув дядько Ілько.

У тітки Миланки

Як і