Читати книгу - "Балакучий пакунок"

— Ага! — вигукнув Папуга, — здивовані? Я так і думав. Це коркові дерева. Зараз у звичайному світі вся технологія виготовлення корків дуже застаріла, якщо дозволите покритикувати. У вас спочатку обдирають із дерева кору, а тоді вирізають із неї корки. Це дуже трудомісткий процес. Тому коли ми опинились тут, Г. Г. серед інших чудес вирішив створити чарівні коркові дерева, щоби зберегти сили і час. Тут, як бачите, корки ростуть безпосередньо на корі дерев, і всі різних розмірів.

Діти роззирнулися довкола і переконалися, що Папуга каже правду. На стовбурі і гілках кожного дерева росли корки різноманітних розмірів та форм: там були і малесенькі, до лікарських пляшечок, і корки до шампанського, і до вина, й великі пласкі грубі корки до банок із джемом, консервованими фруктами чи медом.

— Це економить багато часу, мушу вам сказати, — провадив Папуга, — коли, наприклад, ви робите джем чи щось там іще, то просто приходите в такий корковий ліс і збираєте (скільки треба) корки потрібного розміру і форми. На їхньому місці виростають нові майже миттєво — тобто це нескінченний урожай. І з травою так само: вона теж виростає знову відразу після того, як її з’їсть єдиноріг чи місячне теля. І так постійно. І трава завжди одної, гарної, зручної висоти, якраз такої, щоб не намочити ніг. А квіти — теж винахід Г. Г. Повірте, він дуже-дуже вигадливий чарівник. Ось зірвіть квітку — і ви одразу зрозумієте, що я маю на увазі.

Пенелопа нахилилася і нарвала невеличкий букетик прекрасних різнобарвних квітів.

— Понюхай, — сказав Папуга.

Пенелопа піднесла квіти до носа і їй здалося, що вона ніколи в житті не відчувала такого солодкого і приємного аромату, як той, що линув від цих маленьких квіточок.

— Вони вічні, — сказав Папуга. — Можеш покласти їх на стіл, і вони ніколи не зів’януть та будуть пахнути вічно, а коли тобі набриднуть — просто викинь їх. Давай, кинь їх куди-небудь.

Пенелопа кинула букетик квітів на пурпурову траву, і вони відразу піднялися: кожна квіточка випустила маленькі, схожі на ниточки корінці, які вросли в землю, — і за якусь мить на тому місці вже квітла ціла клумба.

— Жодних втрат і всього вдосталь, — підморгнув Папуга. — Так само і з деревами. Якщо вам треба розпалити вогнище, то достатньо зрубати кілька гілок із першого-ліпшого дерева, а на їхньому місці миттю відростають нові. Це рятує дерева від жахливого обрубаного вигляду, такого, як у вашому світі. Тому в нас тут усе таке новеньке і свіже.

Тим часом річечка, вздовж якої вони йшли, вивела їх через корковий ліс до берега головної ріки.

Ця ріка мала широке плесо, текла повільно, а золотава вода її була така прозора, що діти, стоячи на березі, бачили на дні порцеляново-білих і зелених крабів, що розгулювали разом із смугастими багряно-чорно-жовтими жуками — кожен плавав чи повзав туди-сюди, зайнятий своїми справами.

— Звідси нам відпливати? — запитав Пітер.

— Так, — відповів Папуга. — Звідси десь зо три милі до долини феніксів, а звідти ще зо п’ять до пагорбів місячних телят.

Саймон розгорнув човен і разом із Пітером і Пенелопою напомпував його. Тоді човен спустили на золотаву воду, поклали в нього клітку, припаси, сіли самі, відштовхнулись від берега і попливли. Мабуть, зі всього, що пережила Пенелопа у країні Міфології, найбільше їй запам’яталася подорож річкою до долини феніксів: береги, встелені пурпуровою травою, а у траві — різнобарв’я квітів. Дивні вузлуваті коркові дерева, верхні гілки яких вкривав сіро-зелений фосфоресцентний мох, звисаючи донизу довгими пасмами, а великі листки скидались на коралово-рожеві й зелені орхідеї. Тихий плюскіт води під веслами, довгі змієвидні пагони жовтих водоростей, і краби, й заклопотані жуки — все це вона чула й бачила у воді і над водою. Це були дивовижні враження.

Однак невдовзі корковий ліс порідів, а далі й зовсім зник, і вони потрапили в іншу, пустельну місцевість із теракотово-червоними скелями, які виднілись ще здалеку. Тут, у розколинах і ущелинах скель, росли кумедні кактуси чудернацьких кольорів і форм.

— Ще трошки — і ми будемо в долині феніксів, — сказав Папуга. — Сподіваюся, у нас знайдеться щось таке, під чим можна було б заховатись?

— Заховатись? — перепитала Пенелопа. — Але від чого? Нам щось загрожує?

— Ну, фенікси загалом досить-таки миролюбні, — сказав Папуга, — але там кругом літає їхній попіл.

— Попіл? — вигукнув Пітер. — Тільки не кажи, що тут ще хтось, крім василісків, дихає вогнем.

— Ні-ні-ні, — заспокоїв його Папуга. — Не скажу. Це тільки фенікси, бідолашні створіння… Ви ж знаєте, фенікси живуть у середньому по п’ятсот років, а тоді повертаються до свого гнізда, вмощуються там і зненацька згоряють у полум’ї разом із гніздом, перетворюючись на попіл, а з попелу постає новий фенікс. А оскільки таким чином вони самі контролюють свою чисельність, то Г. Г. вирішив, що задля уникнення проблем із лісовими пожежами найпростіше буде виділити в їхнє цілковите володіння окрему долину, й оце, власне, через неї пролягає наш шлях. Запевняю вас, це буде яскраве видовище, але, як я й казав, у повітрі там літатиме попіл і згар. Треба бути пильними.

Ріка текла все далі й далі, Пітер і Саймон гребли повільно і впевнено, скелясті береги обабіч ставали дедалі вищими, а течія — стрімкішою.

— Уже недалечко, — сказав Папуга. — Уже зовсім недалечко. До речі, може, в когось є якась хустина чи щось таке?

— Є, — відказала Пенелопа.

— Добре, то зав’яжися нею, — порадив Папуга. — Про всяк випадок. Ми ж не хочемо, щоби твоє чудове волосся обгоріло.

Аж раптом, ледве вони похопилися, річка звузилась, течія прискорилась, а береги стали ще крутішими.

— Попереду пороги! — загорлав Папуга.

І справді, червоні скелі стирчали, ніби ікла, а золотава вода бризкала, пінилась і вирувала навколо них. Пітер і Саймон старанно маневрували, намагаючись провести човен через пороги так, щоб не потрапити у вир. Їм це насилу вдалося, і невдовзі їхній човен знову несла спокійна течія, а річка широко розлилась між високими кручами.

— Неймовірно! — вигукнув Пітер, витираючи чоло. — Я боявся, що ми не впораємося.

— Слава Богу, все скінчилося, — зітхнув Саймон.

— Скінчилось? — посміхнувся Папуга. — Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливемо повз долину, будуть ще одні.

Човен круто повернув і виніс мандрівників у долину феніксів. Те, що відкрилося їхнім очам, виявилось настільки неймовірним, що Пітер і Саймон відклали весла і застигли зачудовані, розглядаючи разом із Пенелопою казковий світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.

Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих барвистих блискучих орлів із розправленими крилами або на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір’я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. То тут, то там котресь гніздо вибухало полум’ям, наче вулкан. Величезні стовпи помаранчевого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, і перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на