Читати книгу - "Пасажир"

їхні однолітки і колеги виросли на фільмі «Мовчання ягнят» і прагнули приміряти на себе роль Кларіси Старлінґ.

— Щось можеш сказати про причини смерті? — спитала Анаїс судмедексперта.

Лонґо невизначено розвів руками.

— Очевидних травм на тілі нема. Може, він задихнувся, коли на нього наділи бичачу голову. Може, його зарізали. Або ж отруїли. Треба дочекатися результатів розтину і токсикологічного аналізу. Може, й передозування сталося.

— Чому це?

Він нахилився і взяв ліву руку жертви. Загрубілі вени на ліктевому згині були поцятковані вавками, саднами і набряками.

— Запеклий наркоман. Дійшов до краю. Ще за життя, маю на увазі. Виснаження. Загальна антисанітарія. Повнісінько давніх незагоєних ран. Зараз я сказав би, що це двадцятирічний наркоман. Волоцюга. Або ж мешканець приміських нетрищ. Одне слово, щось таке.

Анаїс глянула на офіцера антикримінальної бригади, що стояв біля заступниці прокурора.

— А його одяг?

— Ні одягу, ні паперів нема.

Отож, хлопчину вбили деінде і притягли сюди. Щоб заховати тіло? Чи навпаки — щоб усі бачили? Одне було ясно: ця яма вочевидь відігравала важливу роль у ритуалі вбивства.

Вона востаннє глянула на труп і полізла нагору драбиною. Мертве тіло встигло вкритися памороззю і скидалося на сталеву скульптуру. Яма, що просмерділася мастилом і металом, була йому ідеальною могилою.

Вибравшись на поверхню, вона скинула бахіли і ковпака. Вероніка Руа, відповідно до раз і назавжди заведеної процедури, почала була:

— Офіційно доручаю тобі взятися до…

— Надішлеш папери мені на роботу.

Заступниця прокурора образилася. І почала допитуватися, як збирається Анаїс провадити це розслідування. Та відповідала знехотя, перелічуючи звичайні заходи, а сама знай міркувала про особу вбивці. Він добре знайомий із цією місцевістю. Напевно обізнаний і з графіком маневрування потягів. Може, він залізничник? А може, до вбивства готувався заздалегідь?

Раптом перед її очима постала картина. Ось убивця несе на плечах брунатного пластикового лантуха з тілом. Прямує крізь імлу, згинаючись під вагою тієї ноші. Вона подумала собі: тіло і бичача голова мали важити понад сто кілограмів. Отож, убивця мав бути фізично дуже сильним чоловіком. Або він натягнув на мерця бичачу голову тут? Але тоді йому довелося проходити від авто до ремонтної ями двічі. Де він припаркувався? На стоянці?

— Що?..

— Я питаю, ти вже створила слідчу групу? — повторила Вероніка Руа.

— Ось вона, та група.

До них незграбною ходою, спотикаючись на жорстві, наближався Ле Коз, на ньому була обов’язкова флюоресцентна камізелька. Заступниця прокурора здивовано зиркнула на неї; в її очах майнули блискавиці. А вона нічогенька, мусила визнати Анаїс.

— Вибач, саме зірвалося з вуст, — усміхнулася вона. — Дозволь познайомити тебе з лейтенантом Ерве Ле Козом, найближчим моїм помічником і заступником. Ми з ним сьогодні самі на чергуванні. Склад групи затвердимо за годину.

Під камізелькою на Ле Козові було чорне вовняне пальто. У темній чуприні, старанно укладеній за допомогою гелю, блищали краплі дощу. З рота із соковитими вустами виривалися хмарки пари. Від нього віяло таким невідпорним чаром, що Вероніка Руа несамохіть напружилася, наче перейшла до захисту. Анаїс усміхнулася. Напевно, заступниця прокурора живе сама — зрештою, як і вона оце. Хворому легко помітити ознаки своєї недуги в іншої людини.

Вона виклала Ле Козові коротку версію подій і відразу ж узяла з командного тону. Але тепер вона вже не жартувала.

— По-перше, треба з’ясувати особу жертви. Потім вивчити коло його спілкування.

— Гадаєш, убивця і жертва знали одне одного? — встряла Вероніка Руа.

— Я нічого не думаю. Спершу треба з’ясувати, хто вбитий. Потім почнемо відстежувати його зв’язки, від найближчих до найвіддаленіших. Найближчі друзі. Знайомі.

Анаїс знову обернулася до лейтенанта.

— Зателефонуй решті. Прогляньте всі записи з вокзальних відеокамер. І не лише за останню добу.

Потім махнула рукою в бік автомобільної стоянки.

— Не думаю, що наш клієнт ішов через вокзальні приміщення. Вочевидь, він вийшов на колії зі службової стоянки. Візьмися до відеозаписів. Випиши всі номери автомобілів, що стояли тут останніми днями. З’ясуй, хто їхні власники, і кожного допитай. Начальників, охоронців, технічний персонал. І нехай подумають, але таки згадають, якщо бачили щось підозріле.

— Коли розпочинати?

— Вже розпочали.

— Третя година ночі…

— Піднімай усіх з ліжка. Обшукайте старі ремонтні майстерні. Там завжди ночують якісь волоцюги. Може, вони щось бачили. Ага, до речі, щодо машиніста…

— Якого машиніста?

— Того, що знайшов тіло. Протокол його допиту має лежати в мене на столі завтра вранці. Крім того, мені потрібні будуть усі без винятку тут, на вокзалі. Простісінько зараз. Прочешемо територію по периметру. Опитаємо місцевий люд.

— Неділя ж!

— А ти хочеш чекати до понеділка? Залучи хлопців із антикримінальної бригади і службовців муніципалітету.

Ле Коз мовчки записував інструкції до вогкого нотатника.

— Іще мені потрібен чоловік, який знається на великій рогатій худобі.

Помічник допитливо зиркнув на неї.

— Оця бичача голова звідкись узялася, правда ж? Зв’яжися із жандармерією Аквітанії, Ландів і Країни Басків.

— А чому так далеко?

— Бо це бойовий бугай. Toro bravo.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю. Найближчі ферми розташовані поблизу Мон-де-Марсана. Далі треба їхати до Дакса.

Ле Коз писав, лаючи крізь зуби мжичку, що розмивала його нотатки.

— Звичайно, у мене геть нема бажання просто зараз оце зустрічатися з журналістами.

— І як, цікаво, ти зможеш від них відкараскатися? — здивувалася заступниця прокурора.

Вона була посадова особа і мала забезпечувати зв’язки з пресою. Напевне, вже запланувала прес-конференцію і навіть вирішила, що надягне з такої нагоди. Анаїс без ножа її зарізала, сказавши:

— Зачекаємо. Поки що ніякої інформації. Якщо нам бодай трохи пощастить, цей хлопчина і справді виявиться безпритульним.

— Не втямлю.

— Його ніхто не буде шукати. І можна буде зволікати із заявою про його загибель. Наприклад, добу. Але й після цього про бичачу голову ні слова. Просто безпритульний волоцюга, що вмер від переохолодження. Усе. Гаплик.

— А якщо це не безпритульний?

— Хоч що кажіть, нам потрібен час. Щоб розпочати слідство без зайвого галасу.

Ле Коз кивнув, прощаючись із жінками, і щез у тумані. Якби була інша пора й інші обставини, він неодмінно випробував би свій чар на обох, але зараз він уторопав, що справа таки нагальна. Отож, найближчим часом доведеться забути про сон, про їжу, про сім’ю і взагалі про все, що не має стосунку до розслідування.

Анаїс обернулася до офіцера з антикримінальної