Читати книгу - "Шантарам"

— Так, начебто...— пробурмотів я, трохи спантеличений ставленням містера Дешпанде, а також ентузіазмом Прабакера.

Коли я ближче познайомився з ним і почав цінувати його дружбу, я здогадався: Прабакер всім серцем вірить, що його усмішка впливає як на людські серця, так і на довколишній світ. І він, звісно, мав рацію, але мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти це.

— А що означає це «баба» в кінці імені? Лін — це зрозуміло. Але чому Лінбаба?

— «Баба» — це таке поважне ім’я,— усміхнувся Прабакер.— Якщо поставити «баба» в кінці твого імені або в кінці імені якої-небудь особливої персони, то це означає, що ми виражаємо пошану,— як до вчителя, чи до священика, чи до поважної старої людини.

— Гм, зрозуміло... Але знаєш, Прабу, це, загалом, справи не міняє. Прутень є прутень, тож не знаю...

— Але ти ж бачив, як твоє ім’я сподобалося містерові Санджаю Дешпанде! Побачиш, як воно сподобається іншим людям. Я скажу його всім просто зараз, дивися! Лінбаба! Лінбаба! Лінбаба!

Він волав на повний голос, звертаючись до всіх зустрічних.

— Добре, Прабу, добре. Я вірю. Заспокойся,— настала моя черга тягнути його вперед за рукав.— І мені здавалося, ти хотів випити віскі, що я тобі дав, а не продати.

— Ох, так,— зітхнув він.— Я хотів випити його, і вже пив його в думці. Але тепер, Лінбаба, на гроші, які я отримав за продаж твого чудового подарунка містерові Санджаю, я можу купити дві пляшки дуже поганого і чудово дешевого віскі, і ще залишиться дуже багато грошей, щоб купити нову красиву червону сорочку, одну толу хорошого чарасу, квитки на чудовий індійський кінофільм з кондиціонованим повітрям і їжі на два дні. Але почекай, Лінбаба, ти не їси свій паан. Ти повинен покласти його в рота і жувати, а то він стане черствим і поганим для смаку.

— О’кей. І як же це зробити? Отак?

Я сунув за щоку згорнутий в трубочку листок, як це робили інші. За декілька секунд рот мій наповнився соковитою ароматною солодкістю. Смак нагадував мед, але заразом був гострий і пряний. Листяна обгортка почала розчинятися, і тверді шматочки кокосового горіха, фініків і насіння змішалися з солодким соком.

— Тепер ти повинен виплюнути небагато паану,— напучував мене Прабакер, зосереджено стежачи за тим, як працюють мої щелепи.— Це треба зробити отак, дивися.

Він випустив з рота струмінь червоного соку, який приземлився за метр від нас, утворивши пляму завбільшки з долоню. Це була філігранна робота майстра. Ні краплі соку не лишилося у нього на губах. Я спробував повторити його досягнення, але з рота пішли бульки, а червона рідина, вимастивши сорочку, ляпнула на мій правий черевик.

— Сорочка без проблем,— заявив Прабакер, а потім витягнув з кишені носову хустку і почав старанно втирати сік в мою сорочку, від чого пляма зовсім не стала непомітніша.— Черевики — теж не проблема. Я їх теж витру. Але зараз я повинен поставити тобі питання: ти любиш плавати?

— Плавати? — перепитав я, мимоволі проковтнувши паан, що залишався в роті.

— Так, плавати. Я відведу тебе на пляж Чаупаті, дуже чудовий пляж, і там ти можеш попрактикуватися — жувати і плювати, і ще жувати, і ще плювати паан, але на тобі не буде стільки одягу, тож ти не витрачатимеш грошей на прання.

— Послухай, я хотів запитати щодо екскурсій по місту. Адже ти працюєш гідом?

— О так, я самий кращий гід в Бомбеї, і у всій Індії теж.

— Скільки ти береш за день?

Він пустотливо поглянув на мене і надув щоки, що було, як я почав розуміти, ознакою хитрості, котра правила за підкладку його широкої привітної усмішки.

— Я беру сто рупій за день.

— О’кей.

— І туристи платять за мій обід.

— Це зрозуміло.

— І за таксі теж туристи платять.

— Так, звісно.

— І за квитки на автобус.

— Зрозуміло.

— І за чай, якщо ми п’ємо його, щоб освіжити свої персони.

— Так-так.

— І за сексуальних дівчат, якщо ми йдемо до них у прохолодну ніч, коли ми відчуваємо, що у нас набубнявіла велика необхідність.

— Гаразд, гаразд. Послухай, я заплачу тобі за цілий тиждень. Я хочу, щоб ти показав мені Бомбей, пояснив, що тут до чого. Якщо все буде добре, в кінці тижня я заплачу тобі додаткову премію. Як тобі ця ідея?

У очах у нього виблискувала усмішка, хоча голос чомусь був похмурий.

— Це твоє хороше рішення, Лінбаба. Твоє дуже хороше рішення.

— Ну, це ми побачимо,— засміявсь я.— І ще я хочу, щоб ти навчив мене деяким словам на хінді.

— О так! Я можу навчити тебе всьому, що захочеш! «Га» означає «так», «нагин» — «ні», «пані» — «вода», «кганна» — «їжа».

— Добре, добре, не все відразу. Ну що, це ресторан? Слава Богу, а то я вже вмираю з голоду.

Я хотів зайти в темний непоказний ресторанчик, але Прабакер зупинив мене. Обличчя його з якоїсь причини раптом прибрало серйозного виразу. Він проковтнув грудку в горлі, неначе не знав, як узятися до діла.

— Перш ніж ми будемо їсти цю чудову їжу,— мовив він нарешті,— і перш, ніж ми займатимемося взагалі яким-небудь бізнесом, я повинен... мені треба тобі дещо сказати.

— Ну, вперед.

Вигляд у нього був настільки пригнічений, що мене охопили погані передчуття.

— Так от, знаєш... ця тола чарасу, яку я продав тобі в готелі...

— Так?

— Ну, розумієш, це була ціна для бізнесу. Справжня ціна, дружня,— всього п’ятдесят рупій за одну толу афганського чарасу,— він підняв руки, потім опустив їх, ляснувши себе по стегнах.— Я попросив у тебе на п’ятдесят рупій більше, ніж треба.

— Ясно,— відгукнувся я спокійно.

Як на мене, це була дрібниця, і мені хотілося засміятися. Проте для нього це було дуже важливо, і я здогадувався, що йому нечасто доводиться робити такі зізнання. Згодом Прабакер пояснив мені, що якраз у цей момент він вирішив стати моїм другом, а це означало, що він завжди повинен бути чесним зі мною. Відтоді він завжди казав мені правду просто у вічі, що, звісно, не могло не розчулювати, хоча деколи і дратувало.

— Ну, і що ж ми робитимемо з цим?

— Я пропоную ось що,— відповів він дуже серйозним тоном.— Ми швидко-швидко викурюємо