Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

хлібом. Її за те сварили, а вона м’яко опиралась. Казала, що бабуня їй заповідала: «Годуй птичок!» Тепер для неї це був єдиний простір свободи — годувати пташок своїм сирітським хлібом. У кімнаті на двох ще була Мотя. Вона вже цілком занурилась у свій світ, і з рота у неї стікала цівка слини.

Надворі я зустріла Катю, їй було десь років сорок. У нормальній країні вона б могла працювати і жити як усі. Катя спитала мене, чи я маю листівки. Вона з них вирізала аплікації.

Я приїхала через кілька днів, після першого дня народження своєї дочки, привезла шматок торту, цукерки, листівки, дві книжки для жінки з Одеси, яка дуже любила читати. Привезла, і більше не поверталась туди. Потрібно було зупинитись. Це важко пояснити тим, хто ніколи не бував у таких місцях. А це було одне з найкращих. Ага, коли я туди приїхала наступного разу, Марія Титівна сказала: «Забрали нашу Мотю. Ми вже ходили її провідувати». — «Куди забрали?» — не зрозуміла я. «Через дорогу, де лежачі».

Траєкторія нашої Фортуни нагадує трикутник. Довгий шлях знизу вгору, а потім, на старість, повільне скочування вниз. На якомусь відтинку можна пережити власну громадянську смерть: тебе вже ніхто не пам’ятає, ні по-доброму, ні по-злому. І рідним боляче ще більше. Суспільство, яке байдуже до смерті, приречене. Суспільство, в якому не вміють шанувати померлих, слабких, недужих, — викорінюється. Цим думкам я завдячую Сімоні Вайль, французькому філософу, яка під час Другої світової війни не могла їсти, бо голодували інші, й померла від виснаження.

Те, що відбувалось у Підбужі з червня 1939-го і, власне, до кінця 50-х, виліпило з тих, хто вижив, дві категорії — фаталістів і колабораціоністів. Фаталісти продовжували війну і всі загинули, колабораціоністи навчились пристосовуватись до будь-якого режиму, щоб врешті зануритись у соціальну апатію і моральний розпад. Сплески пасіонарності, що почали з’являтися в 90-х, були поверхові й нетривкі. У 90-ті знищили пекарню, розікрали МТС, закрили пилораму і почали будувати велетенські хати, прикрашати церкву, будувати каплички і відкривати крамнички з неякісними товарами. І на цьому час зупинився. Правда, є два заводики мінеральної води, але вони збудовані не місцевими. Усі, хто міг, виїхали на заробітки. Матриця Підбужа накладається на будь-яке село чи містечко Галичини і всієї України. У своїх подорожах я бачу її контури і не раз питаю себе: невже не можна створити на цій землі щось справді корисне для людей, а обов’язково шкідливе й збочене, що руйнує культурно-історичний ландшафт? Треба прислухатись до землі і людей, які ще щось пам’ятають.

Я бачила різні споруди, важкі, замшілі, добудовані й пристосовані. Іноді я волію блукати сама, щоб відчути вплив місця. Зі мною вже не хотіли розмовляти біля будинків колишніх лісників, лікарів та адвокатів. Я відчувала не те, що неприязнь від людей, яких зустрічала. У мене навіть склалося враження, що їм є що приховувати. Поліетнічний Підбуж розпався у 39-році, я це знаю. Як і всюди, хтось виказував євреїв та поляків, а хтось допомагав їм втекти і сховатись. Але найбільшої травми завдали фальшиві бандерівці й ті, хто з ними потай співпрацював, зачаївши образу на сусідів. Так загинув мій дядько Йосип Басараб, якого примусили вночі беззбройного охороняти колгосп, хоча начальство знало про напад. Йому було всього двадцять шість років. Бабця прожила дев’яносто п’ять років і кожного дня опівдні починала плакати. Вона носила на грудях фотографію свого первістка, єдину, яка була. Увесь цей клубок не розплутати довіку, і це найгірше, що було в історії Галичини, — компрометація визвольного руху. Бо свідки не завжди говорять правду.

Моя мама щодня ходила попід Дебер до школи в Підбуж і бачила засідки повстанців. Ніхто ніколи не зачепив її, а вона вдавала, ніби не помічає.

Я зійшла з горбка і опинилась у парку з братською могилою і прізвищами радянських солдатів, що загинули в Підбужі від рук, очевидно, повстанців. Цей пам’ятник поставили після 1953 року, коли знищили великий підбузький цвинтар, що був просто через дорогу. Спершу я шукала колишню тюрму. Власне, я здогадалась, де вона. Може, не все там було тюрмою, були ще склади. Усе загороджено, і щоб потрапити до головного входу, треба було перейти через подвір’я. Я зупинила старшу пані, що поверталася з крамниці, і вона, поговоривши зі мною, пригадала моїх маму й тата. Провела мене через подвір’я. Зайти у ту криваво-червоного кольору споруду не можна було. Хтось її вже приватизував. Пані Марія відповідала дуже ухильно й обережно, але вона була наразі єдиною, хто погодився зі мною розмовляти. Вона показала мені яму, порослу бур’яном, де був тартак, що працював на воді, коли ще не було електрики. Тоді я спитала, де ж були український і єврейський цвинтарі.

— Та колись усіх разом ховали на одному цвинтарі. Ось тут, — і показала на височезний паркан, де були всілякі склади. — Єврейський, український і католицький, і ще австрійські вояки з Першої світової війни. У 1953 році цвинтар знесли. Перенесли хіба радянських солдатів у парк, а всіх решта повикидали, правда, повиймали золоті зуби.

Охоронець нас не пустив за ворота, та й на що там було дивитись? Кусень незабудованого пустиря потопав у будяках і кропиві. Я думаю, що ті люди стільки вже пережили, що не мали сили боронити могили предків. Я пам'ятаю, як мені розповідали, що у Рудках на місці масових розстрілів євреїв місцеві десятиліттями рили землю, шукаючи золоті коронки і перстеники. А пам’ятник полеглим нехай ставлять євреї.

Я попрощалась з тією доброю жінкою, яка навіть запросила мене в гості, і сіла в парку, щоб отямитись від почутого. Нема в Підбужі навіть хреста для тих, хто визволяв Україну і хто був просто жертвою кривавої світової бійні. Церква — московського патріархату. Підбуж і Сторону в нас називають комуністичними. Тут ніколи не було культурного життя після війни, школа має погану репутацію, хоч там, коли ще вчилася моя сестра Марійка в 9-му і 10-му класі, давали добрі знання і про репетиторів навіть не чули. Це лише моє припущення, але ті села, які найбільше зачепив повстанський рух, згодом прославились підтримкою окупаційної радянської влади. Зворотня реакція.

Повертаючись з грибів, мене помітила з машини моя троюрідна сестра Марійка. Вона жила в новому комунальному будинку біля зупинки. Донька татового брата Івана. Ще недавно ми їхали з нею в автобусі й вона розповідала, що одружує сина. Власне, з ним вони повертались зі Сторони, трохи назбиравши грибів. Ми пили каву в