Читати книгу - "Безтілесна людина"

Флей божевільний. Особисто Шарль його не знав, але у Флея була манія глумитися над окультними науками. У нього є брат, — вона махнула рукою, — такий самий, як і він, розумієте? Так от, Шарль попередив, що сьогодні ввечері о пів на десяту той брат може прийти і щоб я, якщо він прийде, його впустила. Та коли о пів на десяту я забирала посуд після кави, Шарль сміючись сказав: «Коли він і досі не прийшов, то вже й не прийде». А тоді додав: «Люди з лихими намірами не спізнюються». — Вона сіла рівно й випростала плечі. — Але він помилився. За чверть до десятої пролунав дзвінок. Я відчинила двері. На ґанку стояв чоловік. Він простяг мені візитну картку й сказав: «Передайте професорові Грімо й запитайте, чи він може мене прийняти».

— А як щодо фальшивого обличчя? Вам воно не здалося трохи дивним? — Перехилившись через шкіряну спинку канапи, Хедлі уважно подивився на неї.

— Я не помітила, що воно фальшиве. Ви звернули увагу, що у вестибюлі тільки одна лампочка? У нього за спиною світив вуличний ліхтар, і я бачила лише його постать. Говорив він чемно, простяг картку, отож я ні секунди не…

— Одну хвилинку! Скажіть, ви впізнали б його голос, якби почули знову?

Відкинувшись на стільці, вона повела плечима, мовби скинула з них якийсь тягар.

— Так!.. Ні, не знаю… Так, так! Але, бачте, голос у нього не був чіткий. Тепер я розумію, його приглушувала маска. Чому люди такі підступні?.. — В очах у неї зблиснули сльози. — Я цього не розумію. Я людина щира. Якщо хтось завдає вам болю, це можна зрозуміти. Ви підстерігаєте його й убиваєте, а ваші друзі йдуть до суду й присягаються, що в той час ви були в іншому місці. Ви не надіваєте пофарбованої маски, як ото Дреймен із дітьми в листопадову карнавальну ніч, не передаєте візитної картки, як той жахливий чоловік, не йдете нагору, не вчиняєте вбивства й не зникаєте потім через вікно. Це схоже на казку, яку нам розповідали в дитинстві… — її спокій змінився істерикою. — О Боже! Бідолашний Шарль!..

Хедлі спокійно чекав. Через хвилину мадам Дюмон узяла себе в руки й сиділа така сама байдужна, чужа й незрозуміла, як і велика, похмура, спотворена картина навпроти. Після спалаху емоцій жінка заспокоїлась, хоча й далі важко дихала. Чути було, як вона шкрябає нігтем бильце крісла.

— Отже, відвідувач сказав: «Передайте професорові Грімо й запитайте, чи він може мене прийняти», — нагадав їй Хедлі. — Гаразд. А міс Грімо та містер Менген були в цей час, як ми розуміємо, внизу, у вітальні, недалеко від вхідних дверей?

— Дивно, що ви про це запитуєте. Так… Атож. Гадаю, що так. Я не звернула уваги.

— Ви не пам'ятаєте, двері до вітальні були відчинені чи зачинені?

— Не пам'ятаю. Мабуть, зачинені. Якби вони були відчинені, у вестибюлі було б світліше.

— Розповідайте далі, будь ласка.

— Коли відвідувач дав мені візитну картку, я сказала: «Заждіть, будь ласка, я запитаю», — хоча й знала відповідь. Я не могла залишатися наодинці з тим… божевільним. Я хотіла піти й попросити Шарля спуститися вниз, тому сказала: «Заждіть, я запитаю», — і поквапно зачинила перед ним двері. Замок спрацював, і він не міг ввійти всередину Потім я підступила до світла й подивилася на картку. Вона й тепер у мене, я не мала змоги передати її. Картка виявилася чистою.

— Чистою?!

— На ній не було нічого ні написано, ні намальовано. Я пішла показати її Шарлеві й попросити його спуститися вниз. Бідолаха Мілз уже розповів вам, що було далі. Я саме збиралася постукати в двері, коли почула, що нагору хтось іде, а оглянувшись, побачила, що то він — отой високий, худий. Але я можу заприсягтися на хресті, що двері внизу я замкнула. Ні, я не злякалася. Я ще не запитала його, як зрозуміти, що він іде нагору, а не чекає внизу.

І все ж фальшивого обличчя я не бачила. Він стояв спиною до тієї яскравої лампочки в ніші на сходах, яка освітлює цю частину зали та двері до Шарлевого кабінету. Чоловік відповів по-французькому: «Мадам, ви не можете мене тут тримати». Потім опустив комір і засунув кашкета до кишені. Певна, що він не посміє ввійти до кабінету, я відчинила двері саме тоді, коли Шарль відчиняв їх зсередини. Аж тепер я побачила блідо-рожеву, тілесного кольору маску. Та не встигла я щось зробити, як він штовхнув двері, швидко ступив до кімнати й повернув у замку ключ. — Вона помовчала, ніби закінчила першу частину розповіді й дістала змогу дихати вільніше.

— І що було потім?

— Я послухалася Шарлевого наказу, — промовила вона мляво, — Скандалу я не вчинила, але відійшла недалеко. Я трохи спустилася вниз, так, щоб ще видно було двері цієї кімнати, й не покидала свого місця доти, доки й Стюарт. Це було жахливо. Розумієте, я ж не дівчинка. Я була там, коли пролунав постріл, коли до дверей підбіг Стюарт і почав грюкати кулаками, навіть коли з'явились ви. Але потім була змушена піти звідти. Я знала, що сталося. Я ще встигла дійти до своєї кімнати під цими сходами. З жінками іноді таке буває… — Вона ніяково усміхнулась. — Але Стюарт сказав правду, з цієї кімнати ніхто не виходив. Бог свідок, ми обоє кажемо щиру правду. Як це чудовисько залишило кімнату, коли не через двері?.. А тепер, будьте ласкаві, ви дозволите мені піти в лікарню до Шарля?..

5. Слова — загадки

Відповів доктор Фелл. Він стояв спиною до каміна під фехтувальними рапірами та щитом і був схожий — чорний капелюх, на носі криво почеплені окуляри, обабіч книжкові полиці та білі статуетки — на феодального барона, а не на безжального Фрон де Бефа[10].

— Мада-ам, — протягло, носовим, мов бойовий погук, голосом звернувся він до жінки, надкусивши сигару й делікатно відкашлявся убік, — ми вас довго не затримаємо. Хочу відразу запевнити, що в мене немає найменшого сумніву в тому, що ви, як і містер Мілз, розповіли нам правду. Перш ніж перейти до справи, я доведу, що вірю вам… Мада-ам, ви пам'ятаєте, о котрій годині сьогодні ввечері перестав іти сніг?

Мадам Дюмон подивилася на нього важким, допитливим поглядом. Видно було, що про доктора Фелла вона чула.

— Це має якесь значення? Здається, десь о пів на десяту. Атож. Пам'ятаю, коли я прийшла до Шарлевого кабінету забрати тацю з посудом, то глянула у вікно й помітила,