Читати книгу - "Безтілесна людина"

187
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 60
Перейти на сторінку:
що сніг перестав. Це має значення?

— І дуже велике, мада-ам. Без цього ми маємо лише півкартини неможливої ситуації… Ви кажете цілком слушно. Пам'ятаєте, Хедлі? Сніг перестав іти приблизно о пів на десяту. Правильно?

— Правильно, — погодився старший інспектор і теж запитливо подивився на доктора Фелла. Він уже навчився не довіряти байдужному виразу на його обличчі з подвійним підборіддям. — Хай так, о пів на десяту, то й що?

— Отже, сніг перестав іти за сорок хвилин до того, як відвідувач зник із кімнати, — провадив доктор Фелл. — Цебто за п'ятнадцять хвилин до того, як він з'явився у цей будинок. Правильно, мада-ам? Е-е… Він подзвонив біля вхідних дверей за чверть до десятої? Гаразд. Правильно… Далі, Хедлі, ви пригадуєте, коли ми сюди приїхали? Ви звернули увагу, що до того, як ви, Ремпол і юний Менген увійшли в будинок, на східцях і навіть на тротуарі перед східцями ніяких слідів не було? А я пам'ятаю. Я навмисне відстав, щоб пересвідчитись.

— Боже мій! Правда! Тротуар був чистий. Це ж… — Хедлі випростався й голосно засміявся, а потім обернувся до мадам Дюмон. — Отже, Фелле, це й є доказ того, що ви вірите розповіді мадам Дюмон? Ви що — теж з'їхали з глузду? Вам сказано, що відвідувач подзвонив і ввійшов до будинку крізь замкнені двері через п'ятнадцять хвилин після того, як перестав іти сніг, і все ж таки…

— Що вас так дивує, друже? — Доктор. Фелл широко розплющив очі, і жилетка в нього на грудях заколивалася від сміху. — Він виплив із кімнати, не залишивши ніяких слідів, то чому вам не до вподоби думка, що він так і заплив?

— Я не знаю чому, — нерішуче промовив Хедлі. — Але, хай йому чорт, із досвіду розслідування убивств я знаю: те, як убивця проник до замкненої кімнати і як він зник із неї, — далеко не те саме. Гаразд. Ви кажете…

— Послухайте, будь ласка… — На зблідлому обличчі мадам Дюмон виразніше проступили вилиці, — Їй-богу, я кажу правду. Господи, поможи мені!

— І я вам вірю, — повторив доктор Фелл. — Ви не повинні дозволяти, щоб вас залякала звичайна шотландська розсудливість Хедлі. Перш ніж я закінчу, він теж повірить вам. Що я хочу сказати? Я довів, що вірю вам до останнього слова… якщо ви сказали правду. Гаразд. Я хочу лише застерегти вас, щоб ви не підірвали моєї довіри. Я не ставлю під сумнів те, що ви вже розповіли, але дуже сумніваюсь у тому, що ви скажете мені через хвилину.

— Я цього боявся, — примруживши одне око, промовив Хедлі. — Мене завжди лякає, коли ви починаєте хизуватися своїми клятими парадоксами.

— Будь ласка, кажіть далі, — мляво озвалася жінка.

— Гм. Дякую. Отже, мада-ам, ви давно працюєте економкою?.. Стривайте! Я поставлю запитання по-іншому. Ви давно живете в професора Грімо?

— Понад двадцять років. Я була більш ніж його економкою… колись… — Жінка підвела погляд від зціплених пальців, немов запитуючи, чи не забагато вона зважилася сказати. Заразом це був погляд людини, що чекає нападу з-за рогу й наготувалася до захисту. — Я кажу вам про це з надією, що ви пообіцяєте нічого не розголошувати. Все можна знайти в архівах на Боу-стріт. Хоча до справи це відношення й не має, ви можете завдати непотрібних прикрощів. Звичайно, не мені. Розумієте, Розетта Грімо — моя дочка. Вона народилася в Англії, і там має бути відповідний запис. Але вона про це не знає. Ніхто не знає. Будь ласка, прошу вас, ви можете пообіцяти, що мовчатимете? — запитала вона тихо, але наполегливо.

— Чому ж ні, мада-ам? — наморщив чоло доктор Фелл. — Я вважаю, що це взагалі не наша справа. Звісно, ми мовчатимемо.

— Ви обіцяєте?

— Мада-ам, — чемно підказав доктор Фелл, — я не знайомий з дівчиною, але б'юсь об заклад, що ви хвилюєтесь даремно. Ви обидві вже багато років хвилюєтесь даремно. Вона, мабуть, уже знає. Діти про такі речі завжди знають. І вона намагається триматись так, щоб ви про це не здогадались. Увесь світ іде шкереберть через те, що нам подобається вдавати, ніби тих, кому до двадцяти, нічого не хвилюватиме в майбутньому, а тих, кому за сорок, нічого не хвилювало в минулому. — Він усміхнувся. — А втім, годі про це. Я хочу запитати вас: де ви познайомилися з Грімо? Ще до того, як приїхали до Англії.

— У Парижі, — важко дихаючи, одначе спокійно відповіла жінка, немов думала про щось інше.

— Ви парижанка?

— Е-е… Що? Ні, ні. Я з провінції. Але познайомилися ми в Парижі. Я працювала там костюмеркою.

— Костюмеркою? — перепитав Хедлі, звівши погляд від своїх нотаток. — Ви хочете сказати кравчинею, так?

— Ні, ні. Я хочу сказати те, що сказала. Я була однією з тих, хто робив костюми для опери та балету. Ми працювали в самому будинку оперного театру. Про це можна знайти записи. А щоб зберегти ваш час, скажу, що я ніколи не виходила заміж і звати мене Ернестіна Дюмон.

— А Грімо? — різко запитав доктор Фелл. — Звідки він?

— Здається, з півдня Франції, але вчився в Парижі. Вся його сім'я померла, отож це вам не допоможе. Він успадкував їхні гроші.

Недбалі запитання доктора Фелла, здавалося, не відповідали напруженій атмосфері в кімнаті. Наступні три запитання були такі незвичайні, що Хедлі знову забув про свій записник, а Ернестіна Дюмон неспокійно засовалася на місці.

— Яку ви сповідуєте релігію, мадам?

— Я унітаріанка, а що?

— Гм, так… Грімо коли-небудь бував у Сполучених Штатах? Він має там друзів?

— Ніколи. І, як мені відомо, друзів у нього там немає.

— Слова «сім веж» щось вам говорять, мадам?

— Ні! — збліднувши, вигукнула мадам Дюмон.

Доктор Фелл кинув на неї крізь дим сигари гострий погляд, вайлувато обійшов канапу (жінці при цьому довелося відступити) й показав на велику картину, старанно обводячи кінцем своєї палиці обриси гір на задньому плані.

— Я не питатиму вас, чи ви знаєте, що тут зображено, — повів він далі. — Але поцікавлюся, чи Грімо не казав вам, чому він купив цю картину. Принаймні, чим вона його привабила? Яким чином картина мала захищати його від кулі чи іншого лиха? Який вплив могла мати вона… — Він замовк, немов пригадавши щось дуже дивне, потім, важко дихаючи, однією рукою підняв картину, повернув її кілька разів у різні боки й вигукнув: — О боже! Просто неймовірно!

— Що таке? — підхопився Хедлі. — Ви щось бачите?

— Ні, я нічого не бачу, — промовив доктор Фелл. — У цьому й уся річ! То що, мадам?

— Такого дивака, як ви,

1 ... 10 11 12 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безтілесна людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безтілесна людина"