Читати книгу - "Амулет Паскаля"

будинок, — продовжувала стара. — І сам він — добрий чоловік. Майже все тут (вона обвела поглядом околицю) належить йому… Він започаткував наше місто. Там, на майдані, є навіть пам’ятник нашому благодійнику. Його поставив якийсь заїжджий скульптор, забула його прізвище… Це було так давно…

— А-а-а… — сказала я. Адже не хотіла вдаватися до обговорень свого господаря.

— Ви не соромтесь. Люди у нас хороші. Самі побачите. Заходьте якось на каву. — Жінка кивнула в бік свого помешкання. — Поговоримо. У нас так мало новин…

— Добре.

Я подякувала, ще раз поглянула на кота, котрий, мов коза, щипав траву, і пішла далі, в бік круглого майдану. Відверто кажучи, мене зацікавила інформація про пам’ятник. Цікаво, як виглядає мсьє у камені?

Діставшись до своєї мети, я ледь утримала сміх! Посеред круглого фонтана, на гладкому пагорбі, який, мабуть, символізував земну кулю, сидів… «Хлопчик, що витягає занозу». Тобто це була досить вправна копія античної статуї першого сторіччя до нашої ери.

Еге, подумала я, в цьому місті мешкають самі жартівники! Перехресні струмені води омивали Хлопчика з усіх боків, і в яскравих відблисках здавалося, що він і сам ворушиться, схилившись над своєю стопою. Стояти біля води було приємно, я помила руки, освіжила обличчя. Не помітила, як до мене наблизився старий в жилетці. Він так само кивнув мені першим.

— Який гарний фонтан! — вирішила зробити комплімент я. — Дуже вправна копія…

— Так, так, — задоволено вимовив старий. — Це пан Паскаль. У дитинстві, звичайно ж… А ви?..

— …працюю у мсьє Паскаля, — поквапилась доповісти я. — От вийшла прогулятися.

— О, у нас тут чудово! — сказав старий. — Повітря, природа… Зараз усі відпочивають. Приходьте сюди ввечері, всіх побачите. І вас побачать усі. У нас є кінотеатр, клуб, паб. Усе, що треба, щоби розважатися молодим!

Я пообіцяла обов’язково навідатися сюди, щойно спаде спека, і розкланялась зі старим. До кінця вулиці і початку лісу залишався один невеличкий квартал, і я вирішила здолати його, дійти до дерев і трохи піднятися на пагорб.

Ліс дмухнув на мене прохолодою. Сосни і листяні дерева одразу ж покотили на мене потужні хвилі свіжості і спокою. Звивиста стежка, що піднімалася в гори, була такою чистою, ніби її щоранку підмітали. А можливо, так воно і було. Адже я вже зрозуміла, що тут живуть самі патріоти. Якби надати їм волю, вони взимку пришивали б листя до дерев.

Зверху відкривався дійсно чудовий краєвид! Червоні дахи, золота баня невеличкої церкви, а на протилежному кінці довгої вулиці, яку я пройшла, височіла найбільша будівля — маєток мсьє Паскаля. Мене опанувала неабияка гордість, коли я побачила мансарду з вікнами на всю стіну! Невже там, на скляному столику, лежить мій гребінець? І зубна щітка стирчить із мармурової склянки у ванній кімнаті? Чорт забирай, стара, а ти непогано таки влаштувалася! На міській ратуші забамкав годинник… Я не помітила, скільки часу простояла на пагорбі серед дерев. Тут було так затишно, так тихо. Десь високо-високо вгорі лежав сніг, і це було досить дивно. Наступного разу, вирішила я, піднімусь ще вище, до того снігу. Хоча він добряче набрид мені на батьківщині…

Коли я поверталася, місто вже повністю ожило. Ніби зарухалася «жива картинка» в синематографі. Біля кондитерської за столиками сиділи люди, дзеленчали дзвінки велосипедистів, з відчинених вікон линули смачні аромати, в альтанках біля будинків чаювали родини. Всі дивилися на мене і привітно кивали головами. У фонтані зі статуєю «мсьє Паскаля» купалися дітлахи, здіймаючи бризки і веселий галас.

Я намагалася відшукати в натовпі городян знайомі обличчя тих, кого бачила в дерев’яній кав’ярні, але ті, мабуть, були «нічними мешканцями» або вдень працювали в столиці, до котрої звідси ходив автобус…

Мені було приємно по-хазяйськи відчинити важкі дубові двері свого нового помешкання. Тепер я напевно знала, що городяни поставилися до мене з належною повагою. Ще б пак! Я служу в того, хто започаткував їхнє славне містечко, в самого пана Паскаля. Хоча його кам’яна містифікація, як на мене, красномовно свідчила про звичайнісіньку «манію величі».

7

— Нагулялися? — зустрів мене на сходах мсьє. — Як вам місто?

— Дуже гарне. Особливо фонтан! — зіронізувала я.

Мсьє Паскаль засміявся:

— Це не я вигадав!

— Сподіваюсь…

Я запитала, чи не потрібно помити підлогу в його помешканні. Відверто кажучи, це запитання пролунало з моїх вуст так, ніби я пропонувала попрасувати йому шнурівки чобіт після дощику в четвер (так, пригадую, жартували у мене на батьківщині).

— Це чудово робить матуся Же-Же, — відказав він. — Ви мені ще знадобитесь. Куди квапитись? Минулого разу я не розпитав вас — про вас. Це моя помилка. Тож ходімо пити чай. І ви трохи розкажете мені про себе.

Чай матуся Же-Же принесла на таці на балкон, перевитий диким виноградом. У проміжках рясної зелені було видно гірський пейзаж.

— Навіщо вам знати про мене, якщо ви такий майстер моделювати долі? — запитала я, пригадуючи, як вправно він розпоряджається майбутнім відвідувачів дерев’яної кав’ярні. — До того ж, у моєму «резюме» все написано.

— Зізнаюсь, я читав його не надто уважно. Я взагалі не люблю читати документи і всілякі довідки… А от розмова — зовсім інша річ. Пийте чай і розповідайте.

Чай, який запропонувала матуся Же-Же, був яскраво-пурпурового кольору і мав насичений малиновий запах. Після прогулянки мені дуже кортіло випити чогось саме такого — смачного і гарячого. Я ковтнула і одразу розімліла.

Мсьє Паскаль запитально дивився на мене.

— Якщо ви не бажаєте порпатися в минулому, я поставлю вам запитання, а ви можете починати з будь-чого. Мені байдуже. Отже, що ви згадуєте зі свого минулого, коли залишаєтесь наодинці?

Я замислилась…

— Червоний пил… — сказала я, і мсьє Паскаль здивовано підвів брови.

— Так… — вела далі я, — червоний пил на дорогах мого міста, що летів з металургійного заводу. Коли по ньому бігали хлопці — над дорогою і будинками здіймалася курява, від якої навіть дахи і дерева ставали червоними. Цим пилом дівчата вимальовували на ногах модні гольфи: занурювались у нього по коліна, а потім по червоному тлу пальцем вимальовували загогулисті візерунки…

Навіть сама здивувалася тому, що пригадала! Справді, ця безкінечна теракотова курява супроводжувала все моє дитинство.

…Повз наш будинок (чомусь це відбувалося вночі) везли на ринок кавуни. А потім всю ніч чулися оплески — «ляп-ляп-ляп» — це їх розвантажували і скидали в залізні сітки. Вся вулиця пахла кавунами. Ми крали кавуни з сітки (розчепити її було не складно!), і кожен з банди з’їдав по величезному кавуну, розбиваючи його об асфальт і занурюючись у м’якоть