Читати книгу - "Бляшаний барабан"

все, що мені хотілося тут розповісти про лауреата Нобелівської премії Ґюнтера Ґраса, про його твір «Бляшаний барабан», що за нього він цю премію нарешті отримав, і про явище, яке нині називається «постмодернізмом».

А втім, «усе», якщо не брати до уваги двох post scriptum'ів: одного — більш довгого, а другого — зовсім короткого.

Post scriptum I

Сподіваюсь, ви ще пам'ятаєте зміст новели «1956» із книги Ґраса «Моє сторіччя»? Там нібито знайшли спільну мову безповоротно лівий Бертольд Брехт і безповоротно «правий» Ґотфрід Бен. Взагалі і в цілому це навіть могло б бути правдою... Брехт і справді колись славив соціалістичну революцію, симпатизував СРСР, тривалий час жив і творив у НДР. Що ж стосується Бена, то він після того, як до влади прийшов Гітлер, на відміну від багатьох своїх колег, нацистську Німеччину не покинув, а в дні війни навіть слугував вермахту — щоправда, як лікар.

Згідно з Ґрасом, Бен і Брехт зійшлися на конформізмі. Одначе, на мій погляд, все набагато складніше, коли мова йде про митців, зокрема про митців вельми значних. «Митець, як звикле, асоціальний, живе винятково внутрішнім життям, він абсолютно не зацікавлений у розповсюдженні, розтлумачуванні й покращенні чого б там не було, він абсолютно не зацікавлений у культурі». Це цитата з книги Ґотфріда Бена «Подвійне життя» (1950).

Позаяк нам з вами довгі десятиріччя постійно втовкмачували, нібито найголовнішим для митця є його світогляд, а відтак із світогляду висновується участь у громадському житті, наведена тут думка може видатися деяким читачам мало не блюзнірством і в будь-якому разі такою, що реальній дійсності аж ніяк не відповідає. Але мене могла б тут, мабуть, збентежити лише декларована Беном «незацікавленість» у культурі. А втім, ці його слова навряд чи варто тлумачити аж так буквально.

Наведу ще дві сентенції з книги «Подвійне життя»: «Всі речі змінюють вигляд, всі поняття і категорії наповнюються іншим змістом, коли на них дивляться з погляду мистецтва». Це перша з обіцяних сентенцій. А ось і друга: «Твір виникає у замкненому просторі. Те, що люди називають динамізмом, вкладаючи в це щось революційне, поступальне, те, що розпросторює виднокіл, — усе це стосується інших сфер буття, все це лише передумови, адже мистецтво статичне. Його зміст — рівновага між традицією й оригінальністю».

Виявляється, що сказане Беном до Брехта нібито жодного стосунку не має, позаяк Брехтове мистецтво — «бойове», «безкомпромісне», «революційне»: і творилося воно лише заради того, щоб «переробити світ»? Можливо, так воно і було на припочатку, в наївні, «піонерські роки брехтівської творчости. Але якби автор «Доброї людини із Сезуана» й «Матінки Кураж» назавжди залишився таким, яким починався, то чи й зумів би стати всесвітньою сенсацією. Адже більшість його глядачів, його читачів приваблювала до себе (навіть якщо вони не завжди те усвідомлювали) не брехтівська ідеологія, а брехтівське мистецтво, його, якщо скористатися формулою Бена, — «замкнений простір».

І, перебравшись у НДР, Брехт, хай це і здаватиметься комусь дивним, — не лише не втратив свободи дій, але, навпаки, ще й розпросторив її кордони. Адже тамтешні функціонери тремтіли зо страху на саму думку, що його театр «Берлінський ансамбль» в один прекрасний день може покинути Східну Німеччину. У кожному разі, сам Брехт, маючи швейцарський паспорт, легко міг би такий крок зробити. А без Брехта «Берлінський ансамбль» тут-таки й припинив би своє існування. Що, напевно ж, вельми боляче ударило б по реноме НДР...

Тим не менше Ґрас у «Моєму сторіччі» кпить з Бена і Брехта, звинувачуючи обох у конформізмі... Правди ніде діти, якесь моральне право у нього на це було. Одначе лише тією випадковою обставиною зумовлене, що народився він набагато пізніше і Бена, і Брехта. Саме тому доля його багато від чого устерегла, і в першу чергу від фатальних помилок, майже неминучих у митців буремних 20-х і трагічних 30-х років.

Тоді, наприклад, багато хто свято вірив, буцімто можуть вибирати тільки між комуністами і нацистами.

Але ось що, з одного боку, дивує, а з другого — ніби й заспокоює в «Бляшаному барабані» (чого, на жаль, не скажеш про всі новели «Мого сторіччя»): тут автор відмовляється бути суддею, відмовляється нав'язувати читачеві якусь ідеологічну доктрину. По суті, Ґрас на практиці обстоює мало не той-таки «кодекс чести» митця, який маємо в процитованому уривку із «Подвійного життя» Бена.

Не виключено, що Ґрас обурився б, почувши, що його вважають істотою «асоціальною» — тим, хто, подібно до Бога, має намір жити винятково «внутрішнім життям». І, треба зізнатися, що «в миру» або «в побуті» Ґрас буває вельми і вельми політично ангажованим. Це позначається не лише на «Моєму сторіччі», але іноді навіть і на «Бляшаному барабані». А проте, як читач уже міг, гадаю, відчути, Ґрас тут ніколи не опускається до «висновків», тим паче — до нав'язування своєї оцінки, тобто до відверто суб'єктивної інтерпретації світу, що всіх нас оточує...

Безумовно, Бена і Ґраса багато що розділяє: першому зовнішній світ просто «нецікавий», а про другого, як би того не хотів, не скажеш (адже в противному разі автор наш не подавав би нам реальне так невиправно смішним і до смішного невиправним). Бен на так звану «дійсність, що нас оточує» нібито взагалі не звертає уваги, а Ґрас, зусібіч її роздивившись, не приймає, понад сказане, звинувачує у «вродженій» невиправності. Тож у нього на лаву підсудних потрапляють не окремі держави, інституції, суспільні утворення і т. д., і т. п., а, я б сказав, Світобудова як така... Тобто, зрештою, те ж саме, що в Бена.

Як бачите, мене цікавлять аж ніяк не буквальні збіжності бенівської і Ґрасівської думки. Таких збіжностей, гадаю, взагалі не існує. Але поза будь-яким сумнівом, до феномена мистецтва обидва ці митці ставляться в принципі однаково.

Адже що в першу чергу робить «Бляшаний барабан» великим (може бути навіть дуже великим) мистецьким явищем? Гадаю, що специфічність авторської позиції: творець Ґрас не стає на чийсь бік саме так, як не стояли на чиємусь боці Франсуа Рабле і «Ґарґантюа і Пантаґрюель», або Сервантес у «Дон Кіхоті», або, нарешті, Лоренс Стерн у «Тристрамі Шенді»... Інакше кажучи, Ґрас, як і Бен, гадають, що мистецтво — це насамперед «рівновага»? Проте не та рівновага, що є суттю мистецтва класиків. Адже в часи, скажімо, Данте чи Петрарки (не мовлячи вже про Корнеля і Расіна) воно трималось на довір'ї до сущого, а нині переважно тримається на явному до нього недовір'ї.

Здається мені, автор «Бляшаного барабана» був