Читати книгу - "Знахар"

машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.

Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.

У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.

— Це дозволяє мені стверджувати, — говорив він голові апеляційного суду, — що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.

— Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?

— Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.

Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.

Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело слідство на інший слід.

Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.

Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.

Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз — безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.

— Ми досі не знайшли труп, — говорив комісар Гурний, — може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.

— Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? — питав голова.

— Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.

— То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?

— Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…

— Він ніколи не пив, — перебив комісара пан голова.

— Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.

А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова — найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.

— Сумніваюся. У Беати були принципи.

— Пане голою, як досвідчений суддя ви краще за мене знаєте, що там, де в жінки починається кохання, там закінчуються будь-які принципи. Але про невинність цієї пари свідчить також інше. Отже, primo: вони б не втекли, бо це лише зміцнювало підозри проти них. Secundo: вони б зголосилися після зникнення професора. Адже в усіх газетах про це писали. І вони були би, певне, геть дурні, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, бо вважала б їх винуватцями злочину. Коли йдеться про таку велику ставку, як спадок після професора, вони з’явилися б за кілька днів, тим часом минає вже другий місяць. Мабуть, їхнє сумління таки чисте.

— От і я так думаю.

— І ще одне! Я з досвіду знаю, що злочинець ніколи не виявляється досить терплячим. Кожен квапиться отримати те, що підштовхнуло його до злочину. І вони завжди крутяться під самим носом у поліції. Почуваються впевненіше, перебуваючи на видноті, аніж тоді, коли намагаються заховатися, бо це може викликати підозру.

— Це правда.

— Безсумнівно. Я розглядав ще одну версію. Випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і в сутичці його вбили. Але тут ми знову мусимо взяти до уваги, що професор був справжнім велетнем, а на його вбранні не виявили крові чи слідів від виведення кривавих плям. Навряд чи можна припустити, що той досить хирлявий молодик міг убити такого могутнього чоловіка