Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

колекція. Такою колекцією можна пишатися.

— Отже, моя книжка теж до неї потрапила?

— Авжеж. Сподіваюся, ви не плануєте її у мене забрати? — спитав чоловік, і на його обличчі враз промайнуло занепокоєння.

Якусь мить, не приховуючи свого здивування, я лише дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

Чолов’яга всміхався, і в його пронизливих сірих очах світилася хитринка. Його загадковість бентежила мене. А його нахабство було безпосереднє та щире, тому на нього неможливо було по-справжньому розсердитися.

— Отже, якщо я правильно вас зрозуміла, ви не збираєтеся мені її повернути? Хоча б для того, щоб я її все-таки прочитала?

Чоловік розсміявся — те, що я сказала, здалося йому потішним:

— Ну, якщо тільки прочитати, тоді будь ласка.

— Дякую, ви дуже люб’язні, — промовила я. Та, схоже, він не вловив моєї іронії.

— Добре, що ви зрозуміли, що ця книжка повинна бути у моїй колекції. Бо, повірте, то не просто собі безглузда примха.

— Не примха?! Тоді що?

— Необхідність. Навіть особлива місія. Я повинен урятувати цю книжку, і сотні інших.

— Врятувати? Але від чого?

— Від остаточного забуття.

— Від остаточного забуття? Цікаво, як?

Мій новий знайомий тяжко зітхнув:

— Занадто довго розповідати… Якщо ви матимете час і якось, при нагоді, завітаєте до мене, ми зможемо поговорити про це. Я мешкаю недалеко звідси, на Садовій, 36. Найчастіше я буваю вдома о п’ятій вечора.

— Гаразд, — сказала я. — Коли матиму час, прийду обов’язково. Але це буде аж наступного тижня — тоді у мене вихідні.

— Як вам зручно, — він, не попрощавшись, пішов уздовж вулиці.

Через кілька метрів, обернувся, побачив, що я дивлюся йому вслід, спинився й гукнув:

— А звідкіля ви знали, що я колекціоную забуті книжки?

— Мені розповів про вас дядько Роман! — відповіла я.

Якусь хвилю він постояв, ніби щось зважував чи згадував, а тоді припідняв капелюха — себто таки попрощався — і рушив собі далі.

Я нічого не розповіла про цю зустріч дядькові Роману. Прагнула мати якусь свою таємницю. Крім того, не була впевнена у тому, що йому сподобається моє рішення побувати у цього дивакуватого чоловіка в гостях, навіть якщо той — його колишній приятель.

Я з нетерпінням чекала кінця робочого тижня, щоби навідати колекціонера забутих книжок.

VI

Нічого нового за цей тиждень у нашій кав’ярні не відбулося. Щодня приходили вічно невдоволений товстий добродій із житлової контори та вчитель музики, який постійно замовляв юшку. Просиджував вечори за гальбою пива столяр, а десь у іншому кінці зали — праля за горнятком кави, час від часу важко зітхаючи й кидаючи в бік столяра промовисті сумовиті погляди… Той лише кректав, зніяковіло рухаючи вусами, але вперто вдавав, наче не помічає її. Одного вечора у супроводі галасливих чоловіків з’явилася Мірка — мовчазна, із сумовитими, втомленими й байдужими очима, які часто дивилися кудись у далеч, немов намагалися віднайти там щось таке, що б звільнило її від нудьги та втоми.

Наприкінці тижня у кав’ярню — зазирнув поет-невдаха. Він замовив собі горнятко кави, швиденько випив її, не відходячи від ляди, і простягнув мені течку.

— Ось, це мої вірші.

— Так багато!.. — захоплено вигукнула я, розкривши папку, в якій було повно списаних аркушів паперу.

— Багато? — перепитав поет, ледь зашарівшись від утіхи. — Ви так вважаєте? Та ні… Могло би бути й більше… Це правда.

— Та ж тут… на кілька збірок…

— Авжеж, — погодився він, — на кілька збірок. Мені справді є що видавати. Знайти б лише видавця…

— Невже то справді такий клопіт? — поцікавилась я.

— Ще й який, — зітхнув поет. — Я вже оббивав пороги видавництв, і все марно. Сказали, немов оголосили вирок: «Ваша поезія, звісно, цікава, але… Хто її купуватиме? Для нас це збитково. Якби ви, приміром, писали детективи чи любовні романи, то можна було б ще розмовляти…»

— Невтішно.

— Угу, — кивнув він.

— Але не слід зважати…

— Так, я намагаюся…

— Думаю, якщо шукати…

— Так, я шукатиму.

Він хотів зробити ще ковток кави, забувши, що його горнятко зовсім порожнє… Сидів замислений, і лише поява нового відвідувача, який підійшов до ляди зробити замовлення, немов сполохала його думки. Поет підвівся, зібрався піти.

— Ви ж тільки читайте уважно, — проказав, прощаючись..

— Звичайно, дуже уважно, — запевнила його я, ховаючи течку під ляду, ніби побоювалася, щоби її, бува, теж не поцупили.

З кухні визирнула Нелька. Здається, почула нашу з поетом розмову.

— Овва! Він нікому не дає читати своїх віршів…

— Можливо, тому, що ніхто їх у нього не просив? — відказала я.

— Він завжди такий зарозумілий…

— Може, самотній? — припустила я.

— Як на мене, він — дивакуватий відлюдник. Хтозна, як тобі вдалося завоювати його довір’я…

— Здається, він зрозумів, що я зовсім не вважаю його невдахою.

— Але все-таки він невдаха, — промовила, зітхнувши, Нелька, мовби ще раз ствердила факт, який ні в кого не викликав жодних сумнівів.

— Аж ніяк, — вперлася я, — він поет. А поети не бувають невдахами. Вони бувають лише невизнаними.

Нелька тільки гмикнула.

Увечері, замкнувшись у своїй кімнаті, я розкрила поетову течку. В ній було понад сотню аркушів паперу, часом пожовклого від давності, часом у брунатних та чорно-сірих плямах від кави й цигаркового попелу. Поетів почерк був дрібним і твердим. Здавалося, що літери не просто написані, а втиснені у папір, наче їх виводили швидко, у якомусь напівзабутті, вкладаючи у кулькову ручку всі емоції: неспокій, піднесення, роздратування, розчарування, радість, гнів, ейфорію… Його поезія не торкалася злегка до душі, як твори інших відомих мені авторів. Вона лягала каменем, тиснула якимсь незрозумілим і темним відчуттям тривоги, похмурістю. Це була не романтично-сумовита лірика, ані оспівування почуттів, незбагненної краси природи чи принад вродливої жінки. Це було радше плетиво символічних або навіть містичних образів. Безмовні й сумовиті ангели, посталі з мороку чи імли, а то й з космічної порожнечі, які марно намагалися навчити людей любові та милосердя. Осквернена заздрісним натовпом святенниць самотня матір із позашлюбним дитям… Жаскі й безликі постаті крадіїв людських душ, які залишали по собі лиш пустку й байдужість… Зухвалий розбишака, який полюбляв лякати перехожих у темних завулках просто з великої нудьги, розважаючись людським страхом… Сердешні безпритульні, які, поневіряючись, марно шукали собі місця у цьому світі, і до яких жорстокими були навіть діти… Сліпець, який значно гостріше відчував барви, аніж усі зрячі… Мене вразив образ мрійника, котрий усе життя згайнував на пошуки кохання як найвищого сенсу і згодом замерз при дорозі узимку, так його й не знайшовши. Незважаючи на марні пошуки, він залишався вільним і щасливим, і таким пішов із