Читати книгу - "Тиша"

нічого не було. Він повернув її. З тильного боку долоні теж нічого. Він провів рукою по поверхні столу. Із стільниці з’явилася візитівка.

— Велика карта. Король. Вона лежада у нього в гаманці.

Каспер узяв картку до рук. На ній було надруковано ім’я — Аске Бродерсен. Унизу олівцем було записано номер телефону, що починався з цифр 70. Він перевернув картку. На звороті той-таки олівець написав прізвище чи то назву «Борфельдт».

— Таких прізвищ у довідковій службі немає, — повідомив Даффі. — Номер не зареєстровано.

Коли Каспер був дитиною, циркові робітники й ремісники називалися «цирковими фахівцями». Тоді вони були данцями. На початку сезону вони з’являлися з-під землі, у жовтні безслідно зникали. Тепер їх називали «технічними робітниками». Це були групи поляків і марокканців на чолі з бригадирами, які роз’їжджали Європою подібно до висококваліфікованих суднових екіпажів. Коли цирк заходить у док, вони вирушають далі — на них чекає нова робота. Їхнє звучання завжди лишається незмінним — дисципліна, професійна самовпевненість і гранична ефективність. Він завжди любив це звучання, він завжди чув його в Даффі — і зараз теж.

Але до нього домішувався і якийсь інший звук, раніше він не звертав на нього уваги. До цієї миті.

Сторож поставив перед ним телефон. Каспер подивився у вікно.

— А коли сьогодні сідає сонце? — спитав він.

Даффі обернувся до полиці. Там було багато довідників. Забагато як для сторожа, який ходив до школи щонайбільше сім років. Серед книжок був також і інформаційно-довідковий альманах. Він розгорнув його.

— За п’ятнадцять хвилин, — відказав він.

— Тоді я, мабуть, зачекаю хвилин п’ятнадцять. Найкраще я висловлюю свої думки, коли заходить сонце.

Сторож здійняв обидві руки. Провів ними по стільниці. З порожнечі виросли авторучка, візитівки, дрібні гроші. Лотерейний білет. Низка ключів. За винятком того, який Каспер шпурнув Асті Борелло.

— Авторучка «Легенда Монблану», — констатував Даффі. — Для важливих підписів. Але це ніяк не співвідноситься з вмістом інших кишень. Ніяких кредитних карток. Ніякого гаманця. Пом’яті купюри. Вони тут проїздом. Прав водія немає. Немає постійної адреси. Людина без коріння. На мій професійний погляд. І нічого ображатися!

Каспер злетів проти власної волі. Сам би він не рушив з місця. Підняла його жовтогаряча знеособлена лють, яку викликає справедлива критика.

До столу було менше одного метра. На коротких дистанціях він був швидкий, як китаєць, що грає в настільний теніс.

У нього нічого не вийшло. Правиця Даффі розчинилася. Миттєво дематеріалізувалась. Тепер у руці був конічний ціпок, обтягнутий шкірою, завдовжки як третина більярдного кия. Оброблений як хлист. З блискучою кулею на кінці.

Це була палиця приборкувача. Каспер пам’ятав такі палиці з початку 60-х, відтоді, як ще не були заборонені звіринці з хижими тваринами. Людина з гарним форхендом[14], що знає, куди ударити, могла розтрощити череп левові.

Він різко спинився. Виявляється, він не розчув у Даффі найтонші тони. Як у молодого Бетховена. Світ тільки зараз почав відкривати його. Ледь помітні скарби надовго померкли у світлі пізніших досягнень.

Руки сторожа зникли з поля зору. З’явилися знову. З лабораторним штативом, келихом з необробленими алмазами, коробкою сірників, двома келихами, пляшкою сливовиці. Він затис алмаз у штативі, наповнив келих алкоголем, зігрів його в руці, запалив сірник. Підніс його до поверхні рідини. Блакитний ненажерливий, неспокійний вогник поповз вінцями келиха. Він посунув келих так, що той опинився під алмазом. Вогник піймав мінерал, він почав танути і крапати в келих — алмаз виявився тростинним цукром.

Каспер услухувався в захід сонця. Він притягнув телефон до себе, зібрався на силі й набрав номер, написаний на картці.

— Слухаю?

Це була жінка трохи за сорок.

— Я близький друг Аске, — мовив він. — Мені наснився сон, про який я хотів би йому розповісти.

Вона відійшла, поклавши слухавку, і її не було п’ятнадцять секунд. Він міг би роз’єднатися, він уже дізнався все, що хотів дізнатися. Але безпорадність й абсурдна надія десь на задньому плані почути голос Клари-Марії примушували його чекати.

Жінка повернулася.

— Він поїхав.

— Не далі чоловічої вбиральні, — зауважив він. — Думаю, вам слід привести його звідти. Це дуже значущий сон. Він дуже засмутиться, коли не дізнається, про що він.

Він, мабуть, стояв поруч, бо тепер узяв слухавку.

— Ви отримали гроші. Звідки у вас номер телефону?

— Дівчинка. Я хочу поговорити з нею.

Він почув свій власний голос збоку. То був голос людини, яка починає втрачати самовладання.

— Її били, — продовжував він. — Досить для того, щоб висунути обвинувачення в насильстві, я порадився з юристом.

Слухавку повісили.

Розжарений цукор з шипінням капав у сливовицю. Даффі підсунув йому склянку.

— Кочовим життям можна жити до сорока, — зазначив сторож. — Потім треба завести собі постійну адресу, щоб припинити падіння. Надто коли падаєш так швидко, як ти.

Каспер випив. Заплющив очі. То було фізичне піднесення, яке, напевно, почувають великі хижі птахи, коли злітають. Концентрований фруктовий смак, алкоголь, цукор і тропічна спека наповнили його тіло — до найдальших капілярів. Проганяючи голод, холод і втому. Омиваючи страждання золотистим світлом.

— І значить, ця глибокодумна філософія, — відповів він, — допомогла тобі досягти запаморочливої кар’єри і стати сторожем у Ґлострупі.

Даффі посміхнувся. Каспер уперше бачив його посмішку. За ті шість місяців, що був знайомий з цією людиною.

— Мені допомогло рішення суду. Мені дали чотири роки умовно. За умови, що я зміню працю.

Каспер зібрав свої речі. Узяв ще гарячу склянку. Поклав чек на стіл.

— Внесок у рахунок боргу, — сказав він.

Даффі обійшов стіл. Відчинив перед ним двері.

— Чому навзаході сонця? Чому найкраще висловлювати думки навзаході?

Каспер подивився на руки сторожа. Даффі міг би стати знаменитим, таким, як Бах став тільки після смерті. Заможним, яким ніколи не став Ріхтер. А тепер от він стоїть і притримує перед ним двері.

Він показав на забарвлене надвечір’ям небо над містом.

— Прислухайся, — сказав він.

Не те щоб звук був гучний чи виразний. Ні, то була приглушена багатоголоса звукова завіса — грали дзвони, сповіщаючи про захід сонця.

— Той тон, на який вони налаштовані, стає основним тоном у мажорному або мінорному тризвуччі. Обертон, який вищий на октаву плюс мала або велика терція, коливається разом з основним тоном. Місто — це звукова карта. Церква Ґрундтвіґа настроєна на ре. А над цим — могутній фа-діез. У цій церкві тільки один великий дзвін. Дзвони церкви Спасителя ні з чим не сплутаєш. Отож усі дзвони індивідуальні. І якщо говорити телефоном навзаході сонця й прислухатися до того, що звучить на задньому плані, й скорегувати площину звукової сцени,