Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

одержали ви мого прощального листа?

— Я не твоя тітонька, — втомлено мовила пані Гемулева. — І жодного листа я не одержувала. Ти, напевно, забув наклеїти поштову марку. Або написав неправильну адресу. Або забув його відіслати. Хоча сумніви беруть, чи умієш ти взагалі писати… — вона поправила на голові капелюшок і вже лагідніше визнала: — Але плавати умієш!

— Ви знайомі? — обережно поцікавився Потішник.

— Ні, — заперечила пані Гемулева. — Я рідна тітка тієї пані Гемулевої. Хто це розквацяв ґаляретку по всій підлозі? Ану, вусатий, подай мені ганчірку, я поприбираю!

Фредріксон (саме його малося на увазі) притьмом приніс ганчірку, яка виявилася піжамою Потішника, а тітка пані Гемулевої заходилася витирати нею палубу.

— Я дуже сердита, — пояснила вона. — А заспокоює мене лише прибирання…

Ми мовчки стояли позад неї.

— Чи не казав я про Передчуття, — врешті спромігся на слово Потішник.

Пані Гемулева миттю обернула до нас свого бридкого носа.

— Цить! Ти ще надто малий, щоб смалити люльку. Тобі слід пити молоко, воно корисне, до того ж, лапи не тремтітимуть, не пожовтіє ніс і не облізе хвіст… Вам неймовірно пощастило, що врятували мене, бо тепер тут запанує лад!

— Мушу поглянути на барометр, — ураз заквапився Фредріксон, шмигнув до рубки і замкнувся зсередини.

Однак стрілка барометра з переляку опустилася до сорокової позначки і навідріз відмовлялася підніматися, аж доки не сталася ота історія з гризликами. Але про це згодом…

У нас на ту мить не залишилося жодної надії позбутися пані Гемулевої. Нам судилося випробування, якого, на моє глибоке переконання, ніхто з нас не заслуговував.

— Отож, я дійшов у своїх спогадах до цього місця, — Тато обвів слухачів поглядом поверх зошита, голос його звучав тепер цілком буденно.

— Знаєш, тату, — озвався Мумі-троль, — я вже потроху звикаю до твоїх несподіваних чудернацьких зворотів мови. Ота каструля була, мабуть, страшенно велика… А ми розбагатіємо, коли ти допишеш мемуари?

— Ще й як розбагатіємо!

— Вважаю, прибуток треба поділити порівну, — запропонував Чмих. — Ви ж зробили мого тата Вертя героєм книги!

— А я ні хвилини не сумнівався, що героєм є Потішник, — втрутився Нюхмумрик. — Це ж треба було лише зараз довідатися, якого непересічного тата я мав! Приємно, що він схожий на мене!

— Ваші татусі — лише тло оповіді! — випалив Мумі-троль і копнув Чмиха під столом. — Хай тішаться тим, що взагалі потрапили в книгу!

— Ти мене копнув! — гнівно настовбурчив вуса Чмих.

— Що тут відбувається, — визирнула з дверей вітальні Мама Мумі-троля. — Що вас засмутило?

— Тато читає нам уголос про своє життя! — пояснив Мумі-троль (з наголосом на своє).

— Вам подобається?

— Надзвичайно! — запевнив синок.

— Я дуже рада! — усміхнулася Мама і, звертаючись до Тата, додала: — Тільки ж не читай нічого такого, що виставило б нас перед молоддю у небажаному світлі. Замість пропусків кажи «піп… піп… піп…» Принести тобі люльку?

— Не дозволяйте йому курити! — вигукнув Чмих. — Тітка пані Гемулевої запевняла, що від цього тремтять лапи, жовтіє ніс та облазить хвіст!

— Дурниці! — усміхнулася Мама. — Наш Тато курить усе своє життя і, як бачиш, не трясеться, не облисів і не пожовк. Усе, що смакує, корисне для шлунка!

Мама припалила Мумі-татові люльку й відчинила вікно, впускаючи досередини свіжий морський бриз. Наспівуючи щось стиха, вона подалася на кухню заварювати каву.

— Як ви могли забути Вертя? — докірливо сказав Чмих. — Чи вдалося йому врешті-решт упорядкувати свою колекцію ґудзиків?

— Так, цю справу він дуже любив, — відповів Тато. — Щоразу придумував якусь нову систему. Складав ґудзики за кольором або за розміром, за формою чи матеріалом, з якого вони були виготовлені, а то й просто залежно від того, подобалися вони йому чи ні.

— Фантастично! — мрійно мовив Чмих.

— А мене турбує, що піжаму мого тата вибруднили ґаляреткою, — озвався Нюхмумрик. — У чому він потім спав?

— У моїй піжамі, — відказав Тато Мумі-троля, випускаючи під стелю великі кружальця диму.

Чмих позіхнув.

— Може, пополюємо на кажанів? — запропонував він.

— Гайда, — підтримав його Нюхмумрик.

— Бувай, тату! — кинув на бігу Мумі-троль.

Мумі-тато зостався сам на ґанку. З ручкою у лапі, він на якусь хвилю замислився, а потім знову взявся до описування подій своєї бурхливої молодості.

Наступного ранку тітка пані Гемулевої перебувала у вбивчо доброму гуморі. Вона розбудила нас о шостій годині, вигукуючи голосом, немов у мідної труби:

— Доброго ранку! Доброго ранку! Доброго ранку!!! Беремося до справ! Спершу влаштуємо невелике змагання зі штопання шкарпеток (я їх познаходила у ваших скриньках). Потім у винагороду декілька виховних ігор. Це дуже корисно! Чим будемо зміцнювати нині свої сили?

— Кавою! — випалив Верть.

— Кашею, — виправила його тітка. — Каву п’ють лише старигани-трясуни…

— Знав я одного, що помер від каші, — пробурмотів Потішник. — Застрягла йому в горлі, і він подавився…

— Уявляю, що сказали б ваші батьки, побачивши, як ви п’єте каву! — похитала головою тітка пані Гемулевої. — Заплакали би! А як справи з вашим вихованням? Виховані ви чи ні? Чи, може, так і народилися важкими у сенсі виховання дітьми?

— Я народився за незвичайного розташування зірок! — негайно повідомив я. — Мене знайшли у маленькій мушлі, вистеленій оксамитом…

— Я не бажаю, щоб мене виховували, — рішуче заявив Фредріксон. — Я винахідник і робитиму все, що мені заманеться!

— Перепрошую! — вибухнув Верть. — Мої тато з мамою ніколи не заплачуть! Вони загинули під час Великого прибирання!

Потішник з погрозливим виглядом набивав свою люльку.

— Ха! — пирхнув він. — Не визнаю жодних розпоряджень! Вони нагадують мені про сторожів у парку!

Тітка пані Гемулевої довго оглядала нас, а потім поволі, наголошуючи на кожному слові, відкарбувала:

— Віднині я беруся за вас!

— О, зовсім не обов’язково! — вигукнули ми водночас.

Але тітка лише похитала головою і промовила жахливі слова:

— Це мій гемульський Обов’язок!

Тоді покинула нас на самоті, напевно, щоб іще раз обдумати пекельні виховні моменти.

Ми заховалися від сонця під полотняним дашком на кормі корабля, оплакуючи свою жалюгідну долю.

— Клянуся своїм хвостом, ніколи й нікого не рятуватиму більше у темряві! — палко запевнив я.

— Слушна думка і головне вчасна! — буркнув Потішник. — Від цієї тітки можна сподіватися чого завгодно! Не здивуюся, якщо котрогось дня вона викине за борт мою люльку й спробує запрягти мене до роботи! Вона на все здатна!

— Може, Мара повернеться, — з надією в голосі прошепотів Верть. — Або хтось інший змилосердиться над нами і з’їсть її! О, вибачте! Так негарно казати?

— Звичайно, негарно, — потвердив Фредріксон, та за якийсь час серйозно додав: — Але в цьому щось є…

Ми замовкли, невимовно жаліючи самих себе.

— Скоріше б стати дорослими! — врешті порушив я