Читати книгу - "Будинок з привидами"

всюди: і на листі слив, і на кругленьких темно-червоних листочках барбарису, і на великих лопухах.

Я йшов униз до огорожі і навіть дивувався: чого ми так перелякалися вчора? А може, просто це який-небудь курсант вистрілив? Хто його знає! Не вірилося, що все сталося тут, ось у цьому саду. Мені здавалося навіть, що постріли, паша втеча із саду — все це приснилося мені минулої ночі, душної і тяжкої від того, що я спав із зачиненим вікном. Та чим ближче я підходив до яру, тим повільнішими ставали мої кроки. А раптом там у кущах лежить людина, вбита кулею з мого револьвера?

До кущів, які росли під самою огорожею, я підходив уже зовсім повільно. Спочатку я кілька разів пройшов мимо. Кущі стояли тихі, на одному з них дзвінко співала коноплянка. Трава під кущами була потолочена. Нарешті я наважився і обережно розвів кущі. Жалісно писнувши і поринаючи під гілками, коноплянка полетіла геть із саду. В кущах нікого не було. Я вже хотів був іти далі, як раптом помітив у траві біля пенька погнуту алюмінієву миску. Поруч валялася така ж сама алюмінієва ложка. В мисці, вкрита шаром жиру, захолола не доїдена кимсь ячна каша. Такою кашею часто годували увечері курсантів. Цю кашу, напевне, їли вчора люди, які стріляли в нас. Хто вони? Чому їм було потрібно вечеряти тут, у саду, під кущами? А може, це був курсантський патруль? Але чому ж вони залишили миску? Я хотів пошукати ще в траві стріляні гільзи, але мені стало не по собі в цьому тихому, вологому від ранкової роси закуткові саду.

Коли б тут поруч був Петько, — інша річ. Але Маремуха був далеко. Він, мабуть, ще міцно спав у своєму флігелі на Заріччі. Спали й курсанти в білому будинку радпартшколи. Мені зразу захотілося додому, туди, до себе в кухню.

Підібравши миску, я пішов до високого і кривого дерева. Це був старий берест, в нього я вчора стріляв і впізнав зараз це дерево по кривій простягненій до огорожі висохлій гілляці. Отут ми стояли вчора з Петьком, звідси я крикнув «стій».

В одному місці на корі береста червоніла свіжа коричнева подряпина. Здорово! Я, цілячись навскидку, влучив у дерево: із стовбура стирчав хвостик колючої, розщепленої від близького пострілу мельхіорової кульки.

Де ж діти посуд?

Кинути миску просто так, у траву, я пошкодував. Осторонь на бічній стежці ріс високий, з гладенькою ясно-сірою корою грецький горіх. В його розколині, на висоті моїх грудей, чорніло велике дупло. Я запхнув у нього миску, і вона, пройшовши косяком усю щілину, впала вниз, на саме дно Дупла.

Ще раз оглянувши старий берест і кульку, що стирчала в кори, я вирішив обов'язково привести сюди Маремуху, — хай подивиться, який я вправний стрілець.

Забувши зовсім про нічні страхи, я швидко подався по стежці до виходу з саду.

До хвіртки залишалося кілька кроків, як з-за кущів аґрусу з старовинною дупельтівкою за плечима, схожий на мисливця, вийшов садівник Корибко. Він був у чорному сюртуку, нанкових синіх штанях, заправлених в руді чоботи. На голові в нього був синій картузик з чорним околишем, лакованим козирком і чорним шнуром. Зморщений, вусатий садівник Корибко шкутильгаючи рушив мені назустріч.

— Стій! Стій! — крикнув він, хоч я зовсім і не збирався тікати. — Я тобі покажу, як аґрус красти! — І Корибко зняв з плеча свою дупельтівку. Побоюючись, як би він не вистрілив у мене зарядом із солі, я пробубонів:

— Та що ви, дядьку? Я ж свій, тутешній.

— Який це тутешній?

— Я ж Манджура! — сказав я дуже гордо, неначе мій батько був принаймні начальником радпартшколи. — Я ж син друкаря Манджури!

Корибко допитливо глянув на мене, чи не брешу я, закліпав опухлими коричневими повіками й повільно повісив назад за плече свою дупельтівку.

— В білому флігелі оселилися? — спитав Корибко вже лагідніше. — Раніше на Заріччі жили, еге?

Я кивнув головою.

— Чого ж ти бродиш по саду в таку рань? Що ти забув тут?

— Я гуляти ходив.

— Гуляти! — забурчав садівник. — Люди ще сплять, а він гуляє. Бульвар знайшов теж — нічого сказати! Але дивися: будеш рвати аґрус — в руки не попадайся! Батькові скажу, і тоді…

— Добре, дядьку! — крикнув я, не дослухавши його, і побрів додому.

«Одначе цього чорта старого треба стерегтися, — подумав я, підходячи до нашого флігеля, — і довіряти йому не можна. Якщо зараз, коли поспів тільки ще аґрус, він виходить глядіти сад удосвіта, то що, цікаво, буде, коли поспіють яблука й груші?»

Сніданок був дуже смачний. Тітка Марія Опанасівна напекла картопляників. Вони були м'які, вкриті зверху хрусткою рожевою шкірочкою. Купа картопляників парувала посеред стола в полив'яній глиняній мисці. В кімнаті пахло підгорілою соняшниковою олією. Я сидів навпроти батька, вже добре зголоднілий після ранкової прогулянки, і наколював один по одному картопляники виделкою. Я уминав їх за обидві щоки, обпікаючи губи гарячою олією. Батько ж пережовував мовчки, повільно ворушачи густими чорними вусами.

Я позирав на нього, і мені дуже хотілося розповісти йому про те, що трапилося з нами вчора вночі. Але я побоювався. Ще, чого доброго, батько мене вилає, а може, й відніме револьвер. Ні, говорити не можна. А що коли Петько раптом проговориться кому-небудь? Ні, навряд: він побоїться.

— Коли в робітфаку навчання починається, Василю? — відклавши набік виделку, спитав батько.

— Навчання? — Я думав про інше і тому здригнувся. — П'ятнадцятого вересня починається.

— Напевне знаєш, що іспитів не буде?

— Не буде, тату. Я ж тобі казав: хто трудшколу закінчив, тих без іспитів приймуть.

— Дивися! А то пізно буде.

— Що пізно?

— Готуватися. Ти б краще зараз, ніж вештатись із своїм Петьком, підучив дещо. А то забудеш усе за літо.

— Нічого. Я пам'ятаю все. Ось спитай.

— Ти хитрий. Що ж я тебе питати буду? — посміхнувся батько.

І справді. Питати йому було нічого… Хоч батько вмів набирати по-французькому, по-італійському і навіть по-грецькому, але ось що воно за штука префікс або суфікс — він, можливо, не відповів би.

Тітка внесла з кухні емальований чайник і, заваривши в чайнику щіпку фруктового чаю «малинка», стала наливати в чашку окріп. Потім вона дала нам з батьком по два монпансьє і сіла за стіл.

— А на робітфаку довго вчитися? — спитала вона, дивлячись на мене і зав'язуючи хустку.

— Років зо три.

— А потім?

— Ну, потім зразу переведуть в інститут.

— Туди, де духовна семінарія була? — спитала тітка.

— Туди!

— Ти ж зовсім великий уже будеш, коли інститут закінчиш!

— Я