Читати книгу - "Стара фортеця"

вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком.

— Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі.

Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів:

— Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть…

З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини.

Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава».

Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився.

Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією.

Мені здалося, що я десь бачив Петлюру, але де — я спершу пригадати не міг, а згадав тільки потім. На жерстяній, вигорілій від сонця вивісці в нашого зарічанського перукаря Новижена був намальований ось такий же прилизаний, пихатий мужчина.

Петлюра весь час оглядався на всі боки, один раз він навіть нахилився і непомітно подивився під м'який пружинний стілець, на якому сидів, і, побачивши, що під стільцем нікого нема, вже спокійніше став розглядати портрети своїх міністрів.

За плечима у «батька» на дерев'яних поручнях ложі сидів начальник контррозвідки Чоботарьов. Навіть самі петлюрівці називали його Малютою Скуратовим. Чоботарьову було нудно тут, у гімназії. Широкоплечий, з обличчям, подзьобаним віспою, вдягнений у сіру австрійську форму, з важким маузером при боці, Чоботарьов позіхав, — мабуть, йому хотілося піти звідси. Крім Чоботарьова, інших петлюрівських старшин у ложі не було.

Петлюру оточували польські офіцери в нарядних голубуватих мундирах. Простора ложа була геть забита ними. Серед пілсудчиків я раптом помітив офіцера з чорними бакенбардами, якого ми з Маремухою бачили кілька днів тому в місті. Він сидів на віденському стільці поруч отамана й стиха щось йому розповідав. Петлюра став посміхатися. Він витяг з кишені довгий гребінець і обережно, так, наче боявся роздряпати шкіру, став зачісувати цим гребінцем набік своє липке, маслянисте волосся. А пілсудчик з бакенбардами ляснув себе по коліну і, рвучко повернувшись, раптом поманив когось рукавичкою.

Я відразу подивився вбік і побачив у проході того самого військового ксьондза, який перекинувся з помосту в день параду на Гімназичному майдані.

Високий, худий, з чисто поголеними запалими щоками, ксьондз, зігнувшись, пробирався між рядами лав, і гімназисти, підводячись один по одному, давали йому дорогу. На голові в ксьондза була та сама кумедна оксамитна шапочка. Обережно забравшись у ложу, ксьондз уклонився — спершу Петлюрі, тоді офіцерам. Не знати звідки, з стільцем у руках підскочив чорноволосий розпорядник. Навіть не подивившись на нього, ксьондз спритно однією рукою підняв стілець і сів. Сутана його розкрилася, і я побачив під нею добре начищені чоботи з високими халявами. Ксьондз скинув шапочку, і поголена кружечком на його голові тонзура заблищала під яскравим світлом люстри. «Мабуть, це який-небудь знаменитий, особливий ксьондз, — подумав я, — коли й Петлюра його знає».

Цієї хвилини в залі згасло світло й зі сцени почувся голос директора гімназії Прокоповича.

Раз у раз запинаючись, директор густим басом говорив, як йому радісно на душі від того, що до гімназії прийшли такі дорогі гості, та ще в ці дні укладення воєнного союзу а маршалом Пілсудським проти більшовиків.

Тут через дірку я побачив, що Петлюра й пілсудчики підвелись. Зіскочив з поручнів ложі й Чоботарьов, і дошки зарипіли під ним. Посхоплювалися з своїх місць скаути, гімназисти стали кричати «слава», а оркестр голосно заграв «Ще не вмерла Україна», і зайчики від піднятих мідних сурм побігли в різні боки напівтемного залу.

Петлюра, як тільки заграла музика, надів кашкет і взяв під козирок. Так само по команді «струнко» стояли в ложі польські офіцери. Перебираючи чотки, виструнчився разом з ними і ксьондз. Ледве затихли останні звуки петлюрівського гімну і всі стали сідати по місцях, як директор гучно, наче в порожню діжку, закричав у актовий зал:

— За процвітання нашої дорогої союзниці — великої Речі Посполитої та її маршала Юзефа Пілсудського — слава!

— Слава! Віват! — загорлали врозбрід гімназисти. Хтось гукнув «віват» навіть і тут, за сценою. Оркестр знову заграв, тільки цього разу вже польський гімн. Цієї хвилини мене взяли за комір. Я оглянувся.

Позаду, з тесаком на ремені, стояв здоровенний Кулібаба. Поблизу він здавався ще вищим.

— Ану, дай подивлюсь! — владно просичав він.

— Тільки недовго, — попросив я і відсторонився.

Але Кулібаба, мабуть, і не думав скоро йти. Він дивився в зал, трохи зігнувшись і широко розставивши свої голі до колін волосаті ноги. Тесак, як маятник, теліпався на поясі Кулібаби. Мені набридло караулити дірку, і я пішов геть.

Я не став дивитися, як бойскаути-спортсмени вижимали гирі та робили піраміди, — ці штуки я бачив не раз на гімназичному подвір'ї. Я бродив у глибині сцени й тільки чув, як там, за декораціями, раз у раз гупають, падаючи на підлогу, важкі гирі.

А от живу картину я пропустити ніяк не міг. Поки зі сцени прибирали килими й відтягали набік гирі, я добре влаштувався біля сигнального дзвону. Звідси сцену було видно значно краще, — ніж з ложі, а найголовніше — артисти бігали поряд, їх, якби схотілося, можна було торкнути рукою.

Завіса, подзвонюючи кільцями, розсунулась. На сцені, навколо дерев'яного простого стола, сиділи запорожці. Спершу вони мовчали й навіть не ворушились. Аж ось голий до пояса, рудочубий запорожець затрусився, наче в падучій, відкинувся назад і навідліг гепнув кулаком